Етнічна теорія нації - Нація <!--if(Політологія)-->- Політологія<!--endif--> - Конспекти онлайн - Юридична література безкоштовно(реферати,курсові)
Среда, 29.03.2017, 08:23


Головна » Статті » Політологія » Нація





Етнічна теорія нації


Коріння етнічної теорії нації сягає у далеку давнину, коли народжувались й існували перші державні утворення та держави, що базувались на спільному етнічному походженні та культурі. Але вона швидко пошири­лась на Німеччину та країни Східної Європи. На нашу думку, в Німеччині цьому сприяли її запізнення із переходом до індустріального суспільства, а також поява робіт таких учених, як Гердер, Фіхте та Гегель, котрі романтизували родо­племінний дух давніх часів з його культом крові й грунту. Щодо країн Східної Європи, в тому числі й Росії, то їх ще майже не торкнувся процес переходу до індустріального суспільства, тобто там ще не склались відповідні умови для розуміння й сприйняття нації як політичної спільноти.

Пізніше, вже в 20—30-х роках, у Німеччині ця концепція була абсолютизована лідерами націонал-соціалізму і вико­ристана для підготовки до другої світової війни. В ко­лишньому СРСР у теоретичній царині з нею повели рішучу боротьбу, а в повсякденному житті взяли на озброєння, ввівши в паспорти радянських громадян сумнозвісну «п'яту графу» — «національність», яка встановлювалась за «законом крові», тобто за походженням одного з батьків, створивши низку союзних та автономних республік на етнічних засадах.

З кінця 50-х років етнічна теорія нації почала швидко набирати популярності в США та Канаді, потім перекинулась на Західну Європу та решту світу. Почався т. зв. етнічний ренесанс та політизація етнічностей.

Найбільший внесок у розвиток етнічної теорії нації зробили Г. Нільссон, М. Новак, Е. Сміт та багато інших учених, кого сьогодні називають «етніцистами». Суть цієї теорії стає зрозумілою вже з назви однієї з надзвичайно популярних робіт Е. Сміта «Етнічне походження націй». Останніми роками, пише він, усе більше етнічностей поза Західною Європою стали домагатися статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або відродження власних держав. Так роблять усі етнічності, незважаючи на свою чисельність, рівень еконо­мічного розвитку, запаси природних ресурсів тощо. Це відбувається тому, підкреслює Е. Сміт, що «для того, щоб вижити, етнічність має набути деяких атрибутів нації»3'.

Отже, як слушно визнає Е. Сміт, етніцисти, тобто прихильники етнічної теорії, «розглядають націю як велику політизовану етнічну групу, котра характеризується спіль­ною культурою та спільним уявним походженням»34. Так, саме уявним, а не реальним спільним походженням. Адже недарма К. Дойч з певною долею гумору й іронії писав:

«Нація — це група людей, об'єднаних спільною помилкою щодо свого походження та спільною нелюбов'ю до своїх сусідів»35.

Як би там не було, але введення у науковий обіг терміну «етнічна нація», розподіл націй на етнічні та політичні (соціальні) став загальновизнаним і зручним підходом. Він дає можливість більш чітко зрозуміти, про що конкретно йдеться, а це надзвичайно важливо для запобігання зайвих непорозу­мінь і конфліктів.

Зазначимо, що цей підхід може бути досить корисним і для пострадянських країн, де теж панує «термінологічний хаос». Термін «етнічна нація» може і вже почав вживатися замість не досить вдалих і зрозумілих понять як «корінна» чи «автохтонна нація».

Наприклад, українці в Україні, латиші в Латвії, литовці в Литві становлять відповідно українську, латиську та литовську етнічні нації і водночас є ядрами своїх відповідних етносів. Щодо всього населення кожної з цих країн, то його краще називати українська, латиська та литовська політичні нації. Однак слід виходити з того, що згадані тут етнічні нації вже склались, а політичні нації — лише формуються.

Варто також враховувати, що прикметники «етнічна» та «політична» часом можуть бути зайвими і недоречними. Це стосується країн з моноетнічним складом населення, таких як Ісландія, Японія та ін., бо тут поняття «етнічна» та «полі­тична» нація збігаються. Крім того, термін «політична нація» може бути не зовсім коректним, а для декого й образливим. Це стосується багатонаціональних держав, і зокрема Росії. На думку відомого російського вченого Е. Баграмова, термін «російська політична нація» і тим більше просто «російська нація» не повинен вживатись по відношенню до всього населення Росії, оскільки (1) Росія—це «співдружність народів з глибокими коріннями національно-етнічними та історичними, прив'язаністю до певної території, які в деяких випадках мають традиції самостійного державного розвитку»;

(2) такий підхід «логічно веде до вимог скасування існуючих національно-державних утворень в Росії»36.

Отже, сьогодні в західній націології та етнополітологи існує близько десятка різних теорій нації (окрім вище розглянутих, можна також назвати біологічну, расову, атомістичну та ін.). Плюралізм підходів, існування конкуруючих теорій має як позитиви, так і негативи. З одного боку, це перешкоджає встановленню догм і сприяє висвітленню усіх сторін такого вкрай складного і багатовимірного феномена, яким є нація. Але з іншого — заважає нагромадженню і поглибленню наукового знання про націю, оскільки чимало вчених просто ігнорують роботи своїх колег, відкидають геть їх теоретичний доробок тощо.

Толерантно ставлячись до розглянутих вище теорій нації, спираючись на їх окремі положення, спробуємо дати власне визначення. Нація — це велике, модерне, динамічне, цивілізо­ване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об'єдна­не навколо якогось одного етносу, з національною мовою державного рівня (та, можливо, однією чи кількома локальни­ми офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минулого, сучасного і особливо майбутнього.

Ознайомлення з основними західними теоріями нації, на нашу думку, сприятиме, по-перше, пожвавленню дискусій серед вітчизняних учених навколо цього дивовижного феномена, а по-друге, розумінню актуальності й складності завдань національного будівництва в незалежній Україні, з'ясуванню його напрямів і цілей.


Категорія: Нація | Додав: The-law (23.02.2010)  |
Переглядів: 4025 | Теги:

-->
Категории раздела
Держава
Бюрократія
Політичні режими
Політична ідеологія
Політична культура
Політична модернізація
Політична еліта
Політичне лідерство
Політичні партії
Нація
Геополітика
Політична теорія

Форма входу


Інша інформація
Останні завантажені файли
Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка: Навч. посібник для економістів. — Вид. 2-ге, допов.
Завантажили 1880
--------------------------------------
Біленчук - Місцеве самоврядування в України Муніципальне право, 2000
Завантажили 3569
--------------------------------------
Структура місцевих рад. Характеристика її структурних елементів
Завантажили 1039
--------------------------------------
Ткачук А.Ф., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід
Завантажили 1675
--------------------------------------
ПРАВОЗНАВСТВО: Підручник / За редакцією В. В. Копєйчикова,А. М. Колодія К.: "Юрінком Інтер" 2006 рік
Завантажили 15364
--------------------------------------

Пошук
Категорії розділу
Держава
Бюрократія
Політичні режими
Політична ідеологія
Політична культура
Політична модернізація
Політична еліта
Політичне лідерство
Політичні партії
Нація
Геополітика
Політична теорія

PR-CY.ru Rambler's Top100