Політична теорія нації історично стала першою в серії цілої низки подібних теорій. Вона почала складатися десь на початку XVII століття. Одним із засновників цієї теорії можна вважати голландського вченого Гуго Гроція (1583— 1645), який виклав деякі її положення в праці «Закон війни і миру» (1625 р.).

Політична теорія нації почала швидко поширюватись у Західній Європі. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською, французькою та іншими європейсь­кими мовами. А по-друге, довідково-енциклопедична літера­тура тих часів. «Оксфордські словники» середини XVII ст. тлумачили націю водночас і як політично-територіальну, і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактувалась нація і у XVIII столітті. Двотомний «Словник англійської мови» (1755 р.) давав таке визначення: «Строго кажучи, нація — це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом».

Подібна тенденція намітилась і у Франції. Ось як, приміром, визначав націю словник Французької Академії наук, виданий 1694 р.: «Нація— це всі мешканці однієї і тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними і тими ж законами і вживають одну і ту ж мову». Приблизно таке ж трактування давала Французька Енциклопедія 1765 ро­ку".

Тоді ж політична теорія нації потрапила і на північно­американський континент. Однак тут вона набула більш політичного характеру, оскільки американська нація форму­валася за політично-територіальним принципом, і етнічні ознаки людини (за винятком расових) мало що значили.

За твердженням британських учених, основними характерними рисами нації є: 1) підпорядкування усіх її членів єдиному урядові; 2) проживання на одній території; 3) спільні мова, література, звичаї; 4) спільне походження й історія;

5) окремий національний характер; 6) спільна релігія;

7) спільні інтереси; 8) спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно «національною» за своїм характером;

9) шанобливі відносини між людьми, котрі належать до однієї нації; 10) відданість єдиному цілому; 11) почуття гордощів щодо досягнення та смутку щодо невдач національної політики; 12) зневага або ворожість до інших національностей тощо.

Проте головною особливістю політичної теорії нації було і лишається те, що вона трактує націю перш за все як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження. Показово, що тривалий час західні вчені вважали націями лише ті людські спільноти, які вже мали власні держави. Проте останнім часом до нації почали відносити і ті народи, які вели і ведуть боротьбу за створення власної держави. «Політична нація,— писав Г. Сетон-Уот-сон,— це спільнота, яка на додаток до культурних уз має також правову державну структуру»'. Такої ж думки був і К. Дойч, твердячи, що «нація — це народ, який володіє державою».  На думку ж відомого німецького дослідника Ернста Гааза, «нація — це група людей, які бажають здійснити самовизначення» або «намагаються створити чи зберегти свою власну державу».

Варто також зазначити, що сьогодні більшість західних учених є прихильниками політичної теорії нації, їх часто називають «статистами» (від франц. etat—держава), або стейтистами (від англ. зіаіе — держава), «оскільки вони визначають націю як територіально-політичне утворення».

Отже, згідно з політичною теорією, нація — це перш за все політична (соціальна) спільнота, яка об'єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особли­востей. Недарма таку спільноту західні вчені давно називають «соціальною нацією», «нацією — державою» чи «політичною нацією». Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація — то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно спільнота, об'єднана (часто, але не завжди) спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільною волею, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.