Пятница, 15.12.2017, 17:03


Головна » Статті » Політологія » Нація





Поняття нації та вимоги до неї

 

 

Нація – це етнічна група, яка має: (1)власну державу, або – на сучасному етапі – розвинуту державну автономію, (2)єдину для всієї  країни  економічну  систему  /як  правило – ринкову/, (3)літературну мову, яка – попри  наявність  місцевих  діалектів – всіма  вважається  за  взірець,    (4)спільну   культуру,   тобто   усталені  віками традиції мислення та поведінки, що становлять особливий колорит кожної нації, відтворюючись несвідомо і будь-яким її представником, незалежно від його віку, статусу чи особистих уподобань.

Таким  чином,  не  кожен  народ  може  вважатись  нацією, навіть якщо він має багатовікову історію. Зокрема, в Середні віки націй ще не було: натуральне господарство феодалізму /самозабезпечення і відсутність торгівлі/ призводило до політичної роздрібненості та культурної замкнутості кожної сільської громади, а тому у більшості людей було відсутнє таке, начебто, самоочевидне сьогодні почуття патріотизму. Люди готові були битись за власну домівку чи рідне село, але захист всієї країни не викликав у них ентузіазму, - адже вони розуміли свою приналежність лише до власного роду і тільки щодо нього відчували якісь зобов‘язання. Тобто у них насправді не було  держави, яку б вони вважали "своєю”, якою б пишались і ради якої готові були б на певні жертви; не було єдиної економічної системи і саме тому не було єдиної літературної мови /яку, зазвичай, створює великий національний поет, що надихає всіх  яскравим звучанням  свого мовного стилю/ та єдиної культури, яка можлива лише внаслідок тісного спілкування всередині нації.

Фактично націями стають лише ті народи, що досягли політичного та економічного рівня капіталізму. А ті, які тільки намагаються "перейти” до нього, саме безуспішністю цих намагань /при достатності інших передумов/ переконливо доводять, що не дозріли до поставленої мети ні морально, ні матеріально. Проте, варто їм домогтись елементарного ідеологічного та психолгічного консенсусу, дійти згоди щодо національних цілей і засобів їх  досягнення, а відтак – позбутись юнацького комплексу національної меншовартості, "відсталості” й учнівства у "більш прогресивних”, - як усі їх економічні та політичні негаразди вирішуються воднораз і наче самі собою.

Ця закономірність іще раз показує, наскільки важливим є культурний чинник у розвитку націй і держав. Саме вісутність  націй як самосвідомих культурно-психологічних об‘єднань визначала наявність у державному житті Середньовіччя  виключно багатонаціональних імперій, в яких до самого занепаду цієї епохи жодна національна група не мала якихось сепаратистських прагнень, - хоча різного роду економічні, політичні, регіональні вимоги і заворушення були. Ось чому маленькі міста, такі, як Любек чи Венеція могли тоді створювати і утримувати під своєю владою глобальні наддержави, хоча ні політично, ні військово вони були не в стані контролювати ці території з огляду на мізерну чисельність, скажімо, тих же венеціанців.

 І ось чому крихітне плем‘я під проводом Чингиз-хана, об‘єднавши сусідів в невеличку державу, що отримала назву Монгольської, за лічеі роки після цього завоювала пів-світу, хоча навіть для простого збирання дані з мільйонів підкорених тогочасної кількості татар фізично не вистачило би. Просто "монголами” за якесь десятиліття стали називатись сотні тисяч людей, які багато чим жертвували задля цього і пишались цим, хоча не були татарам жодними родичами. А пізніше "росіянами” або "радянськими людьми” цілком щиро вважали себе вихідці із багатьох різних народів, і не варто називати їх запроданцями чи пристосуванцями, адже ментальність феодалізму не можна оцінювати за сучасними мірками.

Для цієї ментальності (особливо наприкінці феодалізму) характерне самозабутнє схиляння перед іноземцями, які вважаються невимовно більш "прогресивними”, обізнаними та непомильними. Таке ставлення відоме росіянам і українцям принаймні із вісімнадцятого століття: українська верхівка віддавала перевагу російській мові, а російська – французькій чи англійській, та ще й одягалась на західний манір і звідти ж запозичувала ідеї, якими раптом починала несамовито перейматись. Ці "віяннядоходили в провінцію у спотвореному й вульгаризованому вигляді, але і там викликали завзяття не за розумом, - згадаймо,  хоча б, "комунізм”, "ринок і демократіюта інші, більш дрібні ідеї та моди, що в наших руках доводились до абсурду. Але це не тільки наша хвороба: страждали нею всі, бо не здолавши її, не можна стати нацією.

З іншого боку, як тільки маси (не окремі особи, а більшість населення) починають усвідомлювати себе єдиним народом, тобто вважають національні зв‘язки не менш, а в роки війни – і більш важливими, аніж зв‘язки родинні чи земляцькі, - відтоді, наприклад, повстання "низів” набувають характеру істинно патріотичної боротьби: люди ризикують життям не за зменшення панщини чи за збільшення "реєстру”(тобто розширення числа козаків, яким "Польська Корона” платить за службу), - із приводу чого і відбувались усі наші "визвольні війнидо Б.Хмельницького, навіть якщо вони попутньо висували якісь антипольські чи антикатолицькі гасла, - але за свою країну, за свій народ. Чому, скажімо,"партизаниневідомі в історії до початку наполеонівсьских війн? Тому що це були – спершу в Італії, а потім і в інших країнах – учасники  добровільного і самоініціативного руху опору мас іноземним загарбникам, що стало проявом уже цілком нефеодальної ментальності.

"Партизанський” рух мав місце в Італії та Росії, "Герілья” – в Іспанії, "опришкита "гайдуки”-"гайдамаки” – в Україні й у інших слов‘ян, і все це аж ніяк не було інспіровано "верхівкою”, а відбувалось найчастіше всупереч її волі і головне завжди на етапі розкладу феодалізму (з яким у Європі співпали наполеонівскі війни). І якщо Іван Сусанін в 1613 році і справді віддав "життя за царя”(як трактували тоді його самопожертву і навіть назвали так оперу М.І.Глінки), тобто виявив цілком характерну у ті часи відданість "батькові”- феодалу, а більшість його співвітчизників байдуже терпіли наругу над національними святинями і вигнання поляків із Москви стало можливим лише завдяки ініціативі, грошам і організаторському таланту земського старости Мініна та князя Пожарського, то два століття по тому народ піднявся сам і представники знаті в цьому русі ніякої ролі не відігравали. В цій війні у мас не було жодної користі це був щирий патріотизм і перший самостійний вихід народу на арену політичної ( а не економічної або релігійної ) боротьби. Ось чому війна із Наполеоном вперше отримала назву Вітчизняної, - а не просто російсько-французської, - а її учасники зробили першу спробу антифеодальної революції повстання декабристів. І те, що дана спроба ані ідейно, ані фізично не вийшла за межі "верхівки”, надовго відсунуло і час буржуазної революції в Росії, і час завершення її націогенезу.

 Прикро це визнавати, але ні в Росії, ні в Україні нація досі ще остаточно не склался, хоча, як бачимо, перші прояви національної самосвідомості мали місце майже два століття тому. Для цього є досить пояснень і виправдань: Росія занадто велика і багатоскладова держава, Україна ж занадто довго була напівколонією (що, до речі, розбестило психологію мас і позбавило політиків волі як у нас, так і в Росії). Більше того, ми не одні такі: всі країни, що не довели свої "домашні" справи до ладу, безперечно мають ті самі проблеми, - а це більша частина світу, за винятком так званих розвинутих, яких, щонайбільше, 24 країни. А головний науковий висновок із цього факту, - що першого масового прояву патріотизму і усвідомлення себе єдиною й особливою нацією не достатньо для формування останньої: між народженням нації та її остаточним утвердженням, "повноліттямпотрібен чималий проміжок часу ("дитячоїнесамостійності та "юнацькогосамоствердження) і наполеглива, цілеспрямована,злагоджена (без егоїстичних амбіцій) праця політичної, економічної та культурної еліти.

Отже, національна держава з‘явилась не раніше, ніж перемогли перші буржуазні революції та створені перші демократичні конституції, а це, якщо не брати до уваги дещо виняткові революції у Нідерландах та Англії (які до того ж і конституцій не створили), можна  датувати 1789 роком. У більшості європейских країн до наполеонівських воєн саме слово "нація” не означала чогось більшого, аніж "місце народження” або "місце, звідки я прибув”. Національність – французська, німецька, італійська – була тоді чимось уявним, суто теоретичним, як спорідненість усіх людей спільним походженням від єдиної праматері, яке може і є істиною, але ні до чого не зобов‘язує. Усвідомлення ж себе єдиною нацією стало наслідком умисних зусиль політиків та ідеологів, що прагнули і досягали створення окремих національних держав. "Ми створили Італію, - заявив Массимо д‘Адзельо на першому засіданні італійського парламенту, - тепер ми повинні створити італійців”.

І дійсно, самостійні держави виникали, здебільшого, раніше за нації і ставали вирішальним чинником формування останніх. Державний апарат – те саме чиновництво, яке ніхто і ніде не любить – виступав політичною силою, що була зацікавлена у консолідації населення на етнічній основі. Звичайно, це робилось ним, щоби зберегти державну автономію, а отже і свою владу та достатки, але історичне значення цих зусиль набагато перевершує всі індивідуальні амбіції та розрахунки. А головним засобом для цього була і залишається ідеологія, ідеологія націоналізму, яка, власне, і стає першою в історії політичною ідеологією.

Вона створюється завжди на базі тих ідей та уявлень, що домінують у суспільстві і закликає народ до  активних дій проти когось і за щось, - дій масових, спільних, а головне – заснованих на ентузіазмі, а не розрахунку. Насадити ідеологію виявляється зовсім не важко, якщо пропагувати її  скрізь і повсякчас, - тобто з дещо механістичною всеохватністю, - а саме така організаційна дисципліна якраз і є головним козирем та єдиною здатністю бюрократії. Більше того, достатньо лише організувати, - хоча б попервах і під примусом, - ту боротьбу, до якої закликає ідеологія, щоб уже сама її запеклість і масовість переконувала людей у її  "святості”. А коли люди повірять у ідеологію, що її освячує, та ще й відчують себе у цій боротьбі великим, згуртованим колективом, то у них  з‘явиться  культурна основа національної єдності: психологічне відчуття "єдиної родини” й ідеологічне обгрунтування даного відчуття. А вже звичка, тісніші економічні зв‘язки та частіше спілкування всередині нації зроблять решту: створять єдину мову, традиції і впевненість, що нація – понад усе і що так було завжди й інакше не могло бути.

Однак на практиці прищеплюваня масам ідеології - процес не настільки простий і швидкий. Вона переважно виникає  в "живому тілі” якоїсь попередниці, яку поступово, в міру набуття переконуючої сили ставить собі на службу або знищує. Націоналістична ідеологія виникає, як правило, всередині релігійної і запозичує у неї "священну” аргументацію своєї вищості над іншими народами, а також – методи боротьби із "єретиками”. А от те, що вона привносить нового, при всій його можливій оригінальності, ідеологія будує на ледве не одвічних психологічних стереотипах народної культури: так, німців переконували, що вони – найкращі, тому що дисципліновані, педантичні та скрупульозні, і закликали їх до дій, які відповідали цим якостям. Натомість ідеологія українських націоналістів, пропонуючи співгромадянам безоглядну боротьбу та самопожертву, демонструє прикре незнання національної психології: такого роду "бойовитість” більш характерна для росіян, яким "на миру і смерть красна”, аніж для схильних радше "поратись по хазяйству” і "бути собі на умі”, не надто шануючи керівництво -  українців.

Проте і це ще не все. Щоби добитись віри у себе (без чого ідеологія безсила), націоналізм має не тільки спиратись на психологію свого народу  і свою ідейну попередницю, але й запропонувати нові цілі та нове світобачення. Для цього він, - як, втім і будь-яка інша ідеологія, - "переписує” історію. І це вельми важливий та далекий від простого шарлатанства момент (якого, до речі, не вистачає сьогодні українцям): історія країни покликана кожним своїм фактом підкріплювати національну гідність та гордість і жодним  не піддавати їх сумніву. Між іншим, Бісмарк, коментуючи перемогу, що започаткувала утворення Німеччини, зауважив: "Це не прусські генерали пермогли австрійських, а прусський учитель переміг австрійського”. Адже прусський учитель історії виховував загальнонімецкий патріотизм і мрію про велич об‘єднаного народу, а його колега із багатонаціональної Австрії без найменшого піднесення описував діяння правлячої династії.


Категорія: Нація | Додав: The-law (23.02.2010)  |
Переглядів: 2972 | Теги:

-->
Категории раздела
Держава
Бюрократія
Політичні режими
Політична ідеологія
Політична культура
Політична модернізація
Політична еліта
Політичне лідерство
Політичні партії
Нація
Геополітика
Політична теорія

Форма входу


Інша інформація
Останні завантажені файли
Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка: Навч. посібник для економістів. — Вид. 2-ге, допов.
Завантажили 1905
--------------------------------------
Біленчук - Місцеве самоврядування в України Муніципальне право, 2000
Завантажили 3612
--------------------------------------
Структура місцевих рад. Характеристика її структурних елементів
Завантажили 1050
--------------------------------------
Ткачук А.Ф., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід
Завантажили 1694
--------------------------------------
ПРАВОЗНАВСТВО: Підручник / За редакцією В. В. Копєйчикова,А. М. Колодія К.: "Юрінком Інтер" 2006 рік
Завантажили 15772
--------------------------------------

Пошук
Категорії розділу
Держава
Бюрократія
Політичні режими
Політична ідеологія
Політична культура
Політична модернізація
Політична еліта
Політичне лідерство
Політичні партії
Нація
Геополітика
Політична теорія

PR-CY.ru Rambler's Top100