Нації не мають таких регулярних структур, які притаманні релігійним громадам що вимагають від своїх членів повсякчасної участи у ритуалах, літургіях і богослужіннях. Немає у націй також особливого корпоративного органу, котрий би повністю відповідав за національну єдність. Це те, чого завжди бракує титульній нації, але ця умова при всіх її намаганнях практично недосяжна. Нації також не мають корпоративної класифікації, як релігійні громади чи епархіальні братства, вони завжди збудовані лише як соціальна структура певної кількості індивідуальностей, які конвенційно взаємоусвідомлюють себе "єдиною нацією”. Вони – члени численних асоціацій і згромаджень, майже всі з яких діють на засадах добровільності. Більшість із таких асоціацій містить у своїх лавах невеликий відсоток членства нації, що проживає на визначеній території, а також іноземців і тих, що у той чи іншій спосіб не солідаризуються з цією нацією.

Здавна групи людей об’єднувало не лише економічні зв’язки, територіально-ландшафтні обумовленості, або, грубо говорячи, задоволення своїх економічно-фізичних потреб, але й духовність, а точніше наявність спільних моральних інтересів. Дума, що можна буде погодитись зі мною, якщо я скажу, що ці моральні інтереси перевтілювались у емоціональні стереотипи. Характерною рисою етнічної самосвідомості є наявність цілої гами емоційних стереотипів. Однієї з важливих причин, що обумовлюють появу етноцентризма, підкреслює В.П. Фоміних, є гіпертрофовані подання своєї нації як найбільш передової і прогресивної, у порівнянні з характерологічними рисами інших народів. Соціально-психологічний аналіз етнічних стереотипів, що існують у середовищі досліджуваних груп народів Поволжя, показує, що етноцентризм різноманітний й багатоликий. В одних випадках етноцентризм проявляється у свого роду емоційному захвалюванні культури своїх націй, без критики цінностей інших народів. В інші, навпаки, - домінує негативна критика інших народів і відносно позитивна оцінка цінностей своїх націй.

Спробую пояснити, чому саме етноцентризм є одним із чинників прояву соборності нації. Справа в тому, що щоб почати побудову моральних цінностей, які в подальшому зможуть об’єднати людей у націю, потрібно звернутися до свого коріння і розглянути причини появи даного етносу. А це і перші спроби знайти щось спільне, виходячи з самого коріння.

Етноцентризм є психологічною установкою, що існує на рівні масової свідомості й самосвідомості окремої особистості. Термін «етноцентризм» в «Філософському енциклопедичному словнику» інтерпретується як «властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінювати життєві явища крізь призму традицій і цінностей власної етнічної групи, що виступає як загальний еталон і оптимум».Етноцентричні стереотипи – це не тільки передумова, але й прояв націоналізму в рамках суспільної свідомості. Форми націоналізму (націоегоізм, націофобізм, націоупередження, націоантипатія й.т.д.) - все це прояв помилкових, негативних національних стереотипів на соціально-психологічному рівні. Але саме вони стають запорукою вже явного прояву соборності нації та підтримання її протягом тривалого часу.

Але не слід причини соборності нації покладати лише на ентоцентризм. На мою думку, тут значну роль відіграє і спільна культура. А що, як не характер нації зможе передати цю саму культуру? Я вважаю, що слід розглянути питання національного характеру. Поняття національного характеру виявилося досить важким визначенням для психологів, антропологів, соціологів. Десятки років вони затратили на спроби описати його, але дотепер це завдання вважається невиконаною. «При нашому нинішньому обмеженому стані пізнання й дослідницької технології, – писали Л.Інкельс і Д.Левінсон, – не можна затверджувати, що яка-небудь нація має національний характер. І сьогодні стан наукових пошуків у цій області більшість учених характеризує як кризове». Дійсно, багато чого впирається в недосконалість дослідницьких технологій. У свій час у рамках так званого культуро-центрованого підходу здійснювалися дослідження національного характеру проводилися за посередництвом культурної продукції: літератури, мистецтва, філософії. Вважалося, що через них виражається ментальність нації або, як іноді говорили, - геній народу.

Оскільки очевидно, що до однієї нації не може не бути характерна єдина «модальна особистісна структура», дослідження національного характеру сьогодні являє собою вивчення ступеня поширеності в рамках того або іншого суспільства певних особистісних характеристик. Отже, національний характер пов'язаний із частотою поширення певних типів особистості в національному співтоваристві. При цьому мається на увазі, що всілякі особистісні типи можуть бути представлені в кожній з націй, але одні з них зустрічаються особливо часто, а інші - рідше або зовсім рідко. Таким чином, характер націй з'являється не як сукупність психологічних рис, а як домінування якогось типу особистості, наявність його як «критичної маси» індивідів.

Соборність нації – це таке явище, коли елементи цієї нації свідомо бажають побудувати дійсно національну країну (не обов’язково жити в ній), де кожен засвідчує свою повагу як до нації вцілому, так і до кожного окремо. Цю свідомість можна описати через національну свідомість. Кожний індивід через національну самосвідомість сприймає буття, історію, інтереси своєї національної спільності, своє майбутнє. Э.А.Баграмов писав, що «острах розчинити національні проблеми в психології... привела до того, що суспільствознавці довгі роки не вивчали ці явища». Поняття «національна самосвідомість» надовго зникає з наукового арсеналу. Однієї із причин такого відставання були командно-адміністративні методи, які вплинули й на суспільні науки, на дослідження соціально-філософських проблем, пов'язаних з національною самосвідомістю. Справедливо писав В.Ж. Келле, що поняття «національна психологія», «національна культура», «національна самосвідомість», їхнє співвідношення - всі ці дефініції й категорії не виявилися в центрі уваги вчених, а теоретичні дискусії ніякого відношення до реальних проблем не мали. Командно-ідеологічна система звільнила нашу вітчизняну науку убік від цих наукових категорій. Теорія лише прикривала незалежну від її реальну практику.У результаті цього не розглядалася об'єктивна природа людини, що його діяльність детермінована минулим самого суб'єкта, що оточує соціальною й природною реальністю. Без всебічного аналізу й глибокого розкриття взаємозв'язку й взаємозумовленості суб'єкта й об'єкта, етнокультурних аспектів, узятих у всім динамічному прояві, неможливо розглянути формування й розвиток національної самосвідомості. Тому я не розділяю думки щодо відокремленого існування таких понять як „національна свідомість” та „соборність нації”.