Суббота, 16.12.2017, 19:49


Головна » Статті » Політологія » Політичні партії





Класифікація політичних партій

У політичній науці напрацьовані різні підходи для аналізу сучасних партій. Застосування цих принципів при розгляді українських політичних партій дає можливісь об'єктивно оцінити їх нинішній стан. Візьмемо перший критерій - довготривалість дії організації. Це дає змогу відрізнити партії від клієнтелістських груп, фракцій, клік, камарилій, які щезають разом із своїми засновниками і натхненниками. Залежність дій деяких із українських партій і рухів від своїх керівників досить значна (наприклад, УРП, НРУ, ВНРУ, КНДС, УКРП, ЛПУ). Але короткий термін існування самих партій не дає можливості однозначно їх оцінити.

Другий критерій - повномасштабність організації, що включає і місцевий рівень, відрізняє партію від звичайної парламентської чи політичної групи, яка існує лише на національному рівні і не має постійного зв'язку з організаціями місцевого рівня. До таких розгалужених організацій відносяться перш за все Народний рух України, УРП, СПУ.

Третій критерій - прагнення прийти до влади - дає можливість відрізнити партію і групу тиску. Безпосередня мета партії - досягнення влади чи участь у її здійсненні. В той час як групи тиску намагаються впливати на владу, залишаючись за її межами. Яскравий приклад цього - процес створення Партії праці фактично за безпосередньою участю Українського союзу промисловців і підприємців або виникнення Української партії справедливості при активній підтримці Союзу афганців.

Четвертий критерій - пошук народної підтримки, особливо шляхом виборів, - дає змогу протиставити партії політичним клубам. У сучасному політичному житті України з боку різних впливових сил помітна тенденція скористатися певними можливостями юридичного та фактичного статусу як партій, так і клубів (у більш широкому розумінні - рухів).

Незважаючи на чітку організаційну структуру та права безпосередньої участі у виборчих кампаніях, інші "привілеї" політичних партій, останні мають й істотні вади. Головна з них - неможливість створити свої осередки на підприємствах, у державних установах. Тому політичні партії нерідко намагаються створити своєрідні тандеми "партія - рух", що давало б їм можливість через своїх прибічників у громадських організаціях постійно активно впливати безпосередньо на трудові колективи. Це явище, зокрема, відбивається в блокуванні з політичними партіями таких організацій, як "Просвіта", "Меморіал", незалежними профспілками. Найбільш чітко воно проявилося у боротьбі навколо створення Всенародного руху України.

Дійсно, у нинішніх українських партій і рухів поки що немає чіткого зв'язку з жодною соціальною групою. Вони спираються на фрагменти різноманітних соціальних верств, але в першу чергу на міське населення, інтелігенцію. Багатопартійність не має широкої масової бази, слабкі зв'язки партій з молоддю, представниками найманої праці, які залишаються в основному поза сферою партійного впливу. Тому значною мірою нинішній плюралізм в Україні є поверхневим і не завжди може розглядатися як індикатор процесів, що відбуваються у суспільстві. Понад те - часом багатопартійність може давати перекручене враження від цих процесів.

Разом з тим не можна не відзначити певне регулююче значення політичного плюралізму на суспільне життя. Навіть у своєму зародковому стані він полегшує формування в Україні зв'язків і відносин громадянського суспільства, сприяє усвідомленню окремими соціальними групами своїх прагнень, отже і їх самостановленню. Зрозуміло, сама система ранжування інтересів - регіональних, соціально-професійних, функціональних - виносить на поверхню безліч конфліктів. Але розв'язання їх у рамках демократичних інститутів певною мірою охороняє суспільство від прямої конфронтації.

Нині у політичному житті України існує п'ять основних напрямків диференціації політичних організацій. По їх ставленню до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду перебування України у складі Росії і СРСР; 3) самої нинішньої Росії і СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

Тому сьогодні вже не можна користуватися лише лінійним виміром при намаганні класифікації політичних партій. Дихотомія "праві - ліві" ще може спрацьовувати у сучасному світі в умовах, коли в суспільстві досягнуто консенсусу з основних принципових питань його буття, коли має місце порозуміння в таких важливих питаннях, як: що є дана держава, чи визнаються легітимними її владні органи, чи сформований на основі підтримки переважною більшістю населення стратегічний курс її соціально-економічного розвитку, чи знайдені шляхи та механізми національно-культурного згуртування її громадян тощо. В іншому випадку спроба класифікувати вимагає пошуку місця політичної партії у багатовимірному "просторі".

Звичайно, така ситуація зайвий раз показує всю умовність даного завдання, створюючи враження своєрідної проблеми відбиття у політології відомого принципу невизначеності Гейзенберга. Але це лише є черговим свідченням того, що реальне політичне життя різноманітніше і складніше від будь-якої схеми. Тому, класифікуючи сучасні політичні партії України, можна визначити їх чотири основні спрямування: націонал-радикальне, націонал-демократичне, соціал-комуністичне та центристське (прагматичне).

Для націонал-радикалів і націонал-демократів головним чинником їх діяльності є розбудова незалежної української держави і все, що пов'язане з цим завданням. Саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядкувати інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні, духовні та інші). Розділити ж радикалів і демократів національного гатунку можна перш за все за методами досягнення поставлених цілей (радикальних чи еволюційних). До перших можна віднести Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українські консервативну республіканську і національну консервативну партії (УКРП і УНКП), Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українську національну асамблею (УНА), Українську народну самооборону (УНСО).

До націонал-демократів в першу чергу можна віднести Українську республіканську партію (УРП), Народний рух України (НРУ), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), політичне об'єднання Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій з найбільш принципових питань все частіше примикають Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ).

При всій різноманітності політичних партій України визначальну роль серед них відіграють організації національно-державницького напрямку (від радикалів до лібералів). Ідея розбудови держави стала центральною і для соціал-демократів, і для прихильників ОУН. Це певною мірою дає можливість замортизувати політичні протиріччя, уповільнити процес подальшого розмежування у партійному середовищі.

Проте самодовліюча ідея незалежності в її крайньому вираженні все більше входить у протиріччя з об'єктивними економічними та геополітичними інтересами України, що негативно позначається на рівні життя населення. За цих умов національна ідея піддається помітній девальвації. Її постійне реанімування потребує наявності образу ворога (зовнішнього і внутрішнього). Для націонал-радикалів зовнішнім ворогом є Росія. Їх тиск і сприяння симпатиків з числа політиків у владних структурах певною мірою обумовлює складнощі, що виникають в україно-російських відносинах. Як внутрішній ворог визначаються "комуністичні, імперські сили". Тим самим Рух, КНДС та інші організації, що з ними блокуються, значно звужують свою соціальну базу, стрімко втрачають електорат.

На цьому тлі помітно активізують свою діяльність політичні угруповання соціал-комуністичної орієнтації (Соціалістична і Комуністична партії України, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони виступають принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів перш за все у питаннях вибору напрямків соціально-економічного розвитку України, у ставленні до механізмів співпраці з колишніми республіками СРСР. Програмні документи і практична діяльність цих організацій свідчать про їх переважну зорієнтованість на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці і досить прагматичний підхід до міждержавних стосунків у межах СНД. Ці партії майже єдині серед тих, хто послідовно намагається зберегти наступництво у соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим. До того ж оцінка його помітно змінюється у свідомості багатьох громадян. Це дає можливість організаціям соціал-комуністичної орієнтації зберегти непогані шанси на посилення свого впливу у владних структурах у майбутньому, перш за все на сході та півдні.

Виступаючи за дійові соціальні гарантії, зміцнення співробітництва у рамках СНД, партії соціал-комуністичного гатунку певною мірою відображають зміни у настроях населення. Але не можна сказати, що за умов еволюційного розвитку подій в Україні саме вони зможуть стати домінуючою політичною силою. Вони мають дуже великий тягар помилок і провалів своїх попередників у минулому, вельми значною стала дискредитація комуністичної і соціалістичної ідеї серед "мовчазної більшості" населення. Але вони і надалі будуть сприйматися громадською думкою як реальна альтернатива певним колам представників націонал-радикального і націонал-демократичного напрямку в їх намаганнях підкорити соціально-економічне життя спрощено-ідеалістичній концепції розбудови незалежної української держави.

Взагалі подальше протистояння між "незалежниками" й "інтегристами" (прибічниками зміцнення СНД) може призвести до розколу республіки не стільки за національною, скільки за регіональною ознаками. При цьому під дезінтеграцію України буде підведено міцне соціально-економічне обгрунтування. Вже зараз прихильники інтеграції у рамках СНД звертають увагу на те, що розрив господарських зв'язків, катастрофічне поглиблення економічної кризи значною мірою є наслідком насилля політики над економікою, принесення останньої у жертву ідеї національної незалежності. Не випадково, якби референдум про незалежність проводився найближчим часом, то найбільше проголосувало б за її підтримку в Галичині (81,8% опитаних), у центральних областях (67%), на Закарпатті (57,1%), Буковині (53,5), у Києві (51,5%) та на Волині (50%), найменше - у Криму (18,1%), на Слобожанщині (34,4%), Запоріжжі (36,1%), у Донбасі (38%), Причорномор'ї (38,7%), а по масиву опитаних - лише 46,8%.

У більш широкому плані посилення дезінтеграції України може знову поставити питання про єдність української нації, загострити політичне протистояння вихідців із сходу і півдня, з одного боку, і представників Галичини - з іншого. Така перспектива підштовхує деякі політичні сили по-новому поглянути на спільність історичної долі трьох східнослов'янських народів, спробувати знайти політичний варіант їх розвитку у рамках союзу держав.

Демократам в Україні не вдалося органічно ув'язати принципи демократії з національним грунтом, з історичними імперативами розвитку української державності. Саме це стало вирішальним фактором, який призвів до глибокої кризи демократичного руху. Понад те, виявилося, що антикомуністичну опозицію не можна однозначно трактувати як класичну демократичну силу. Ця помилка обернулася дискредитацією самої ідеї демократії. Адже немала частина тих, хто вважався демократами, не тільки показали свою неспроможність у національно-державницькому питанні, але й не витримали іспитів владою, перетворившись на відвертих представників авторитарного, бюрократичного режиму.

Тому цілком природно, що процес становлення багатопартійності в Україні набув у 1991 - 1993 рр. двох найбільш характерних рис:

1) виникнення політичних партій східно- і південнорегіонального походження (Ліберальна партія, Громадянський конгрес, Партія праці, Партія економічного відродження Криму);

2) оформлення у політичні партії досить впливових лобістських угруповань піприємців, керівників державних і орендних підприємств, колективних селянських господарств та інших (ті ж Ліберальна партія і Партія праці, Селянська партія, Українська партія справедливості, Українська партія солідарності і соціальної справедливості).

Характерно, що всі вони намагаються уникнути суперечок з приводу ставлення до незалежності України. Визнаючи її самоцінність, ці партії зосереджують свою увагу перш за все на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.

Незважаючи на те, що та ж Ліберальна партія проголошує необхідність реалізації "універсальних ліберальних цінностей", вона, як і інші згадані організації, може бути віднесена скоріше до партій-прагматиків, що сповідують методологію політичної індукції, ніж до партій доктринальних, зорієнтованих на політичну дедукцію. Саме цей своєрідний пошук навмання шляхів реалізації інтересів певних соціальних верств міцно пов'язує прагматиків з проблемами реального життя міцніше, ніж політиків-доктринерів. Невипадково, що саме Ліберальна партія України уклала угоду про співпрацю з шахтарськими страйккомами, взявши на себе ряд соціально-економічних зобов'язань, які звичайно виконують державні органи.

Привертає увагу те, як стрімко зростає число прибічників Української партії справедливості та Партії праці. Набуває розголосу досить еклектичний за своїм складом Громадянський конгрес України. Зрозуміло, певною мірою стабільність позитивних оцінок центристських сил свідчить не стільки про свідому підтримку програмних цілей центристських угруповань, скільки про намагання значної частини населення дистанціюватися від політичних крайнощів. Але, все ж таки, в той час, коли прагматики все більше оволодівають політичним центром, націонал-демократичні партії поступово радикалізуються, що є логічним наслідком їх неспроможності висунути реальну програму соціально-економічних перетворень. Це, зокрема, проявляється в активізації у їх стані таких організацій, як ДСУ, УНА, УНСО, ОУН, КУН та ін.

Безумовно, кінець 1993 року і 1994 рік будуть вирішальними для України. Історичний результат залежатиме від того, чи політичні сили, в тому числі і органи державної влади, будуть і надалі сперечатися, що саме є незалежність України і хто їй найбільше відданий, чи, нарешті, зрозуміють, що реальна політична влада залишиться за тими, хто зможе на ділі вплинути на соціально-економічний розвиток, хто згуртує прагматиків, здатних підняти економіку з руїни. Саме у цій площині лежать найбільші виклики національній безпеці України.

 


Категорія: Політичні партії | Додав: The-law (23.02.2010)  |
Переглядів: 6037 | Теги:

-->
Категории раздела
Держава
Бюрократія
Політичні режими
Політична ідеологія
Політична культура
Політична модернізація
Політична еліта
Політичне лідерство
Політичні партії
Нація
Геополітика
Політична теорія

Форма входу


Інша інформація
Останні завантажені файли
Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка: Навч. посібник для економістів. — Вид. 2-ге, допов.
Завантажили 1905
--------------------------------------
Біленчук - Місцеве самоврядування в України Муніципальне право, 2000
Завантажили 3612
--------------------------------------
Структура місцевих рад. Характеристика її структурних елементів
Завантажили 1051
--------------------------------------
Ткачук А.Ф., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід
Завантажили 1694
--------------------------------------
ПРАВОЗНАВСТВО: Підручник / За редакцією В. В. Копєйчикова,А. М. Колодія К.: "Юрінком Інтер" 2006 рік
Завантажили 15774
--------------------------------------

Пошук
Категорії розділу
Держава
Бюрократія
Політичні режими
Політична ідеологія
Політична культура
Політична модернізація
Політична еліта
Політичне лідерство
Політичні партії
Нація
Геополітика
Політична теорія

PR-CY.ru Rambler's Top100