Конкретно-історичне
походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, — навіть на
всесвітньому, глобальному рівні — визначає, безперечно, неоднаковість їх
конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існування людства.
Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не
номінальне) універсальними і незмінними. Інша ж причина різночитань у
витлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не
залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних народів, націй, класів
і численних соціальних утворень. А серед таких інтересів є вже не тільки
загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, так би мовити, часткові.
Звідси
стає ясним, що для закріплення і здійснення за допомогою об'єктивного
юридичного права — внутрішньодержавного (національного) законодавства —
основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'язання
проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими
суб'єктами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з
урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто
комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись
на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому
законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння
основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки
термінологічне, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у
міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою
мірою — із законами інших держав з цих же питань.
Наслідком
такої, так би мовити, герменевтико-юридичної ситуації стає те, що
цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважаються як
загальнолюдські (зокрема, основні, невід'ємні права людини) є такими
насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному
здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого
неоднозначним змістом, а отже, у дійсності функціонують не як загально-, а як
окремо- (особливо-) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини — це
насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання
реальних . життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.
Найбільш
виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли в процесі
державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж
(обмежування) прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як
засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним,
«нерухомим».
Саме
законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується,
витлумачується) — наразі як при його створенні, встановленні, так і при
застосуванні, втіленні в життя — у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим
засобом, інструментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів
суспільного життя (соціальних утворень, спільностей, формувань, груп, їх
індивідуальних чи колективних представників — як державних, так і недержавних),
котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.
Викладене,
проте, не означає, що колізії у внутрішньодержавному чи міждержавному
(міжнародному) правовому регулюванні прав людини (розбіжності в їх
законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації
відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії
розв'язуються, зокрема, шляхом визнання і здійснення владної юрисдикції певних
органів, спеціально уповноважених давати обов'язкові для зацікавлених
суб'єктів роз'яснення відповідних приписів об'єктивного юридичного права —
внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів,
інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду)
або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського
суду з прав людини).
Втім,
і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість
тих осіб, що входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо
питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і в
даному випадку висловлена ними інтерпретація основних прав людини, якій
погодились або змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати
(суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціальне зумовлених
ідеологій, світоглядних позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих
органів.