Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер у статті "Внутрішня структура та зовнішня політика" констатує, що "у традиційній концепції міжнародні   відносини   здійснюються   політичними   одиницями,   які сприймаються майже як особистості. Внутрішня структура сприймається як даність: зовнішня політика починається там, де закінчується внутрішня політика" Г. Кіссінджер пояснює, що такий підхід може застосовуватися лише у стабільні періоди історії, оскільки тоді різні компоненти міжнародної системи мають подібні до концепції "правила гри".

За умови, коли внутрішні структури базуються на відповідних принципах справедливості, розвивається консенсус відносно передбачуваних цілей та методів зовнішньої політики. За стабільності внутрішніх структур, практично відсутні й імпульси для різких змін у зовнішній політиці. Якщо ж внутрішні структури базуються на принципово різних концепціях справедливості, то здійснення зовнішньої політики стикається із серйозними перешкодами. У такій ситуації важко навіть визначити природу розбіжностей, бо те, що цілком зрозуміле для однієї сторони, виявляється абсолютно неприйнятним для іншої.

Г. Кіссінджер погоджується з тим, що внутрішня структура має велике значення для зовнішньої політики у будь-який історичний період. Вона концентрує зусилля суспільства, які спрямовуються на здійснення зовнішньої політики. Внутрішня структура також впливає на сприйняття дій інших держав.

Кожна держава існує у певному іноземному оточенні, яке не завжди відповідає її внутрішній структурі. Тому трапляються ситуації, коли тиск іноземного оточення на певну державу чи групу держав можна зрозуміти лише однозначно. Але у більшості ситуацій завжди є простір для маневру та варіанти рішень.

Політика країни, як правило, продукт її географії та історії. А історія тієї чи іншої держави стає продуктом різних за тривалістю політичних колізій, що їх нав'язують сильніші сусіди. Зона країн-сателітів колишнього Радянського Союзу у Східній та Центральній Європі, їхня внутрішня і зовнішня політика виникли саме шляхом майже півстолітнього щоденного насаджування у внутрішні структури цих держав радянської внутрішньої системи та ідеології.

На думку Г. Кіссінджера, внутрішня структура має вирішальне значення також і для розробки позитивних цілей. Найбільш складними проблемами у зовнішній політиці він вважає прогнозування та передбачування. Якщо певне явище вже розкривається у повному обсязі, неможливо нейтралізувати його негативні наслідки чи протидіяти ним, як це сталося з Гітлером. Коли світова громадськість нарешті зрозуміла, що політика Гітлера у Німеччині становить загрозу для Європи і світу, було вже пізно цьому протидіяти.

Але особливої гостроти проблема передбачування набуває у періоди нестабільності та революцій. У такій ситуації старий порядок розпадається, а який буде новий - невідомо. Тому багато що залежить від концепції майбутнього.  Нестабільна внутрішня  структура  породжує  абсолютно протилежні критерії існуючих тенденцій, що перешкоджає зваженому аналізу

та прогнозуванню ситуації. Це, як вважає Г. Кіссінджер, - основна дилема нашого часу."

У недалекому минулому міжнародні відносини обмежувалися певним географічним простором. Континенти практично були ізольовані один від одного. Коли ж вплив Європи поширився на інші частини земної кулі, європейські країни диктували світові -зовнішню політику. Г. Кіссінджер вважає, що друга світова війна має ознаки глобальної міжнародної політики. Тобто кожна розвинена країна здатна змінити ситуацію у будь-якій частині світу або шляхом безпосереднього застосування сили, або через масований ідеологічний вплив, використовуючи сучасні засоби телекомунікації. Після 1945 р. кількість учасників міжнародної системи майже подвоїлася. У попередні періоди історії поява навіть однієї нової держави порушувала рівновагу міжнародної системи. Тому не дивно, якщо у міжнародній системі відбуваються відчутні зміни, то потрібно витратити чимало зусиль і часу для відновлення рівноваги.

Світові політичні події 80-х та 90-х років доводять правильність припущень, висловлених Г.Кіссінджером ще у 60-ті роки. Ланцюгова реакція почалася зі змін у внутрішній політиці однієї наддержави - Радянського Союзу. Події дістали назву перебудови і стали тим імпульсом, який зсунув центр рівноваги усієї міжнародної системи. Об'єднання Німеччини стало інституціоналізацією фактичних змін, що відбулися у світі. Слід зазначити, що цей глобальний зсув світової рівноваги ще не закінчився. У такому контексті розширення НАТО на Схід варто розглядати як спробу стабілізації міжнародної системи. Але не відомо, чи не призведе ця спроба шляху розширення, цей процес може: а) стабілізувати нову систему європейської безпеки; б) призвести до розпаду Альянсу чи до нової "холодної війни" .з Російською Федерацією^. Вони зазначають, що після неоднозначного ставлення до геополітики, яку здійснювала НАТО у Боснії, в умовах наслідків війни, геноциду та невдачі системи колективної безпеки на Балканах, розширення Альянсу стане ще одним його випробуванням на здатність підтримувати мир і стабільність в Європі. Отже, невдача може мати • катастрофічні наслідки не лише для майбутньої долі НАТО, але і для стабільності континенту в цілому.

Першими кроками, спрямованими на запобігання розвиткові небажаних сценаріїв, можна вважати угоди між Брюсселем та Москвою, Брюсселем та Києвом про координацію дій в умовах розширення НАТО.