Перш ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, конче необхідно спробувати розібратись у понятійно-термінологічному апараті. Це обумовлено багать­ма причинами. По-перше, актуальністю самої національної проблематики, яка буквально не сходить зі сторінок газет і журналів, не стихає в радіо- і телепередачах. Термін «нація» і похідні від нього слова та словосполучення — націобудівництво, національна ідея, національні інтереси, націона­лізм та багато інших чи не найбільш вживані в сучасному лексиконі багатьох народів планети, передусім посттоталітарних країн.

По-друге, «термінологічним хаосом», який віддавна запа­нував в етнополітичній науці, на що іще в 30-х роках звертав увагу відомий український вчений О. Бочковський. Сьогодні навіть фахівцям, не кажучи вже про рядових громадян, важко пробитися крізь «термінологічні джунглі», які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного або ж неадекватного вживання. Західні дослідники не раз зазначали, що посилення тенденції використовувати терміни «нація», «держава» та «суспільство» як такі, що взаємно замінюються, «становить серйозну концептуальну проблему».

По-третє, багатозначністю самого терміну «нація». «Слово «нація» означає різні речі для різних народів і в різних мовах»,— такого висновку дійшла ще 1939 року спеціальна комісія Британської Академії наук на чолі з видатним ученим Едгаром Карром.

І все ж спробуймо пробитися крізь «термінологічні та дифініційні джунглі» і хоча б наблизитись до розуміння цього вкрай складного і мінливого феномену.

Насамперед зазначимо, що коріння терміна «нація» лежать в латинському дієслові «nasсі» — народитись, з якого і виник іменник «natіо», що означав: порода, рід або раса. Тут варто нагадати, що в давні часи люди спочатку згуртовувались за етнічними ознаками, зокрема, спільним походженням та культурою. То були етнічні, а точніше —: культурно-родові спільноти. Але вже тоді вони починають розмежовуватись і об'єднуватись і за політично-територіальними ознаками. Підтвердження тому — виникнення міст-держав у Шумерах та Давній Греції. Шумери, незважаючи на своє спільне походження та культуру, розкололись на міста-держави, які не тільки співробітничали, а й суперничали та ворогували між собою. Те ж саме відбувалось і у давніх греків. Отже, то були політично-територіальні, але «етнічно чисті» спільноти, оскільки належність до них визнавали виключно за людьми одного походження та культури.

Давні римляни теж об'єднувались у політично-терито­ріальні групи, але на відміну від шумерів і греків не на моноетнічних (одноетнічних), а на поліетнічних (багатоетніч­них) засадах. Римська єдність і солідарність базувались не на етнічності, а на громадянстві⁷.

Протягом XVI — XVII ст. термін «нація» усе більше набуває політичного змісту: вона ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури, віроспові­дання тощо.

Чому так сталось? Мабуть, тому, пояснює П. Уайт, що слово «нація» знаходило більше розуміння і підтримки серед народу, ніж слово «держава». Уряд, щоб отримати вагомішу підтримку в масах, схилити їх краще служити своїй державі і навіть вмирати за неї, сприяв ідентифікації і навіть підміні понять «нація» і «держава». Особливої підтримки отримало поняття «нація» після Великої Французької революції. Відтоді термін «нація» вживається як переважно політична, а не етнічна спільнота і стає синонімом слова «держава».

Однак тут слід зробити деякі зауваження. По-перше, у всіх тогочасних визначеннях нації, хай різною мірою, але завжди були присутні якісь елементи етнічності (у її вузькому розумінні), зокрема мова, культура, характер, звичаї тощо. По-друге, термін «нація» в політичному розумінні не сприйняли Німеччина та Східна Європа. Тут дедалі більшого поширення набувало розуміння нації як етнічної спільноти. По-третє, вже тоді народились і почали поширюватись ідеї про те, що кожна етнічна група має отримати політичну незалежність і створити свою власну державу. По-четверте, термін «нація» у політичному смислі не прийняли і не могли прийняти т. зв. діаспорні народи, тобто ті, які жили в ^розсіянні, і передусім євреї.

Отже, віддавна існують два основних підходи до нації:

1) як до етнічної спільноти та 2) як до політичної спільноти, а також близько десятка проміжних підходів, які з часом оформились у відповідні теорії, кожна з яких заслуговує на спеціальний аналіз. Розібратись у всіх тонкощах цих теорій потрібно і тому, що, як відзначав ще наприкінці XIX ст. Е. Ренан, «цілком ясна на перший погляд ідея нації» насправді «викликає небезпечні непорозуміння».