Консерватизм

Вперше головні положення консерватизму було сформульо­вано у працях Е. Берка (1729—1797), Ж. де Местра (1753— 1821), Л. де Боналда (1754—1840) та їхніх однодумців і при­бічників. Відправною точкою консерватизму вважається вихід у світ 1790 р. знаменитого есе Е. Берка «Міркування про Фран­цузьку революцію». Сам термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу після заснування Шатобріаном у 1815 р. жур­налу «Консерватор».

Фундатори консерватизму протиставили висунутим євро­пейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на сус­пільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, стверджували вони, призведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій і нерозумної руйнації моральних і матері­альних цінностей суспільства. Характеризуючи суспільство як амальгаму інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії, сам факт їх взаємопов'язаності та єдності вони розглядали як диво історії, оскільки цей факт неможливо пояснити раціональними дока­зами. На думку засновників консерватизму, політичні принци­пи мають бути узгоджені зі звичаями, національними традиці­ями, стабільними суспільно-політичними інститутами.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідей­но-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соці­ально-економічного розвитку, тих привілейованих соціальних угруповань, які відчувають зростаючі труднощі й тиск з боку не лише демократичних сил, а й найбільш динамічних фрак­цій заможних верств населення. Але часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією тих середніх і дрібних підпри­ємців, фермерів, ремісників, просто жителів сільської місце­вості, які відчувають страх перед майбутнім, що несе з собою невизначеність і нерідко реальне погіршення соціального ста­тусу. Під консервативним розуміють також загальноприйня­тий у суспільстві набір цінностей, що визначає поведінку й думки значних категорій людей, а також форми адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження тра­диційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур та інститутів. У дусі гегелівської формули «все, що дійсне — розумне, все розумне — дійсне», консерватор роз­глядає світ як найкращий з усіх можливих світів. Безперечно, будь-яка країна, нація потребують людей, партій і організа­цій, які обґрунтовують їхні інтереси ідеологією, що покликана зберігати, захищати, передавати майбутнім поколінням те, що досягнуто в кожному історичному періоді, бо народ без пам'яті про минуле — це народ без майбутнього. Рівночасно справ­жній консерватизм, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, має враховувати реалії, що змінюються, і пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього консерватизм продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, у період панування вільнопідприємницького капіталізму він інтерпретував ідеї вільної кон­куренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після другої світової війни — кейнсіанські ідеї дер­жавного регулювання економіки, соціальних реформ, держави добробуту. В цьому аспекті консерватизм зазнав глибокої тран­сформації у 70—80-х рр. Особливість цього періоду полягала у кризі лівих — від комуністичних до соціал-демократичних — моделей розвитку. Консерватизм заповнив той вакуум, що ут­ворився внаслідок утрати лівими інтелектуальної підтримки, їх послаблення, дефіциту дієздатних ідей і концепцій на ліво­му фланзі. Привабливість моделей і рецептів, що пропонували консерватори, сприяла тому, що змінилося ставлення до кон­серватизму як ідеологічного феномену в 70—80-х рр. Відразу після другої світової війни більшість політичних партій кон­сервативної орієнтації в європейських країнах не ризикували брати назву «консервативні», боячись ототожнення з фашиз­мом і реакцією. Нині фашизм із його претензіями на «револю­ційний консерватизм» в очах багатьох представників гумані­тарних і соціальних наук Заходу пішов у небуття. В цілому, якщо раніше консерватизм був непопулярним терміном, то наприкінці 70-х рр. він знову набув популярності. В європейсь­ких країнах виникли політичні партії під назвою «консерва­тивна», щоправда, з доповненням «прогресивна», «народна», «демократична». Прихід до влади у США 1980 р. Р. Рейгана та його друга перемога 1984 р., перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламен­тських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції показали, які ідеї та принципи, що обстоюють ці сили, поділяють досить ши­рокі верстви населення, що йдеться про глибоке, не обмежене національними рамками явище. Значне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Підкреслимо, що більшість кон­серваторів вважають себе захисниками прав людини і голов­них принципів демократії. Не відкидаючи плюралістичну де­мократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї. При цьому вони глибоко переконані в тісному взаємозв'язку між капіталізмом і демократією.

Сучасним консерваторам притаманне амбівалентне став­лення до держави й пов'язаних із нею інститутів. З одного боку, в очах консерваторів держава — це джерело й захисник закону і моралі, — адже без сильної держави суспільство може опинитись у стані анархії. Їм властиве позитивне, часто авторитарне, ставлення до держави, що, своєю чергою, передбачає й породжує антиіндивідуалізм. Хоча захист приватної влас­ності, ринку, особистої свободи є формальним принципом кон­серватизму, він рідко має підґрунтям індивідуалістичну філо­софію і завжди відповідає вимогам стабільності й спадкоєм­ності. З іншого боку, сильна держава може стати інструментом знищення індивідуальної свободи. Тому теоретики консерва­тизму постійно підкреслюють важливість спільнот людей, що менші за розміром, ніж держава. За необхідності вибору між індивідом і суспільством значна частина консерваторів ста­вить на перше місце суспільство. Саме суспільство, на думку консерваторів, значно ширше від уряду, історично, етично і логічно вище за конкретного індивіда. Права людини мають одночасно і природний, і соціальний характер: природний тому, що належать людині, яку створив Господь як частину велико­го плану природи, а соціальний через те, що людина може скористатися цими правами лише в організованому суспільстві. Уряд — це політична зброя суспільства, покликана забезпе­чити й захищати природні права людини, а стабільна та ефек­тивна економіка — це злиття індивідуального підприємницт­ва, групової кооперації та урядового регулювання.