Україна посідає особливе місце серед держав посткомуністичного світу, тому що в ній процес подолання тоталі­тарної спадщини в економічному житті та ідеології відбува­ється паралельно з творенням власної державності, яка зазнає потужного впливу багатовікових традицій провінціалізму та регіональної відокремленості. Історична унікальність цих про­цесів зумовлює й формування особливого різновиду полі­тичних відносин та політичної культури.

Феномени політичної культури України становлять важ­ливий предмет дослідження українських політологів і соціоло­гів. Останніми роками в Україні з'явилися теоретичні та емпіричні праці, в яких соціально-політичні зміни розгляда­ються під кутом формування нових явищ у політичній куль­турі суспільства. Чимале місце в цих дослідженнях посідають особливі зміни провідного типу політичної культури в процесі подолання тоталітарної ідеологічної спадщини . Велику увагу приділено також питанням формування багатопартійної системи в Україні, становленню виборчої системи, особливос­тям політичного вибору й електоральної поведінки різних категорій населення .

Не обминають увагою дослідники й таку актуальну для держав, що вступили у фазу посткомуністичної дестабілізації, тему, як соціальна напруженість і конфлікти . Окремі пуб­лікації присвячено питанням соціально-регіональної струк­тури політичних орієнтацій населення України . Але біль­шість параметрів політичної культури, з сукупності яких можна цілком компетентне судити про зміни, що відбулися останніми роками в політичній свідомості й поведінці різних суб'єктів, прилучених до процесів суспільно-політичних пере­творень в Україні, лишаються вкрай мало вивченими в теоретико-методологічному й емпіричному аспектах.

У сучасній політологічній науці категорія політичної куль­тури є однією з ключових у вивченні особливостей функціювання політичних систем, у поясненні та прогнозуванні полі­тичних процесів. Теоретичне обгрунтування й розробку емпі­ричних показників політичної культури здійснено в амери­канській політології та політичній соціології 50-ми — 70-ми роками. Існують різні підходи до інтерпретації та дослідження феномена політичної культури. Головна відмінність у цих підходах полягає в розумінні того, яке коло явищ охоплює політична культура у сфері політичного життя суспільства, соціальних груп та особистості.

Традиційний підхід, пов'язаний із першими дослідженнями політичної культури, обмежує об'єкт вивчення єдино суб'єк­тивними компонентами — сукупністю політичних установок щодо певної політичної системи. Ширший підхід включає до політичної культури й особливості політичної поведінки лю­дей, і тим виводить її в сферу об'єктивних феноменів полі­тичного життя.

У цьому дослідженні ми розглянемо політичну культуру як сукупність сталих форм політичної свідомості та поведінки, що визначають особливості функціювання суб'єктів політич­ного процесу в межах певної політичної системи.

Щоб це абстрактне визначення набуло конкретнішого смис­лу в зв'язку з темою цієї праці, потрібні деякі пояснення щодо таких понять, як "сталі форми політичної свідомості та пове­дінки" й "суб'єкти політичного процесу". Під сталими фор­мами політичної свідомості в цьому разі розуміють політичні орієнтації, установки, переконання (на відміну від стихійно створюваних і ворухливих думок, настроїв, оцінювальних мір­кувань). Усталені форми політичної поведінки — це випрацювані в процесі політичної діяльності типові поведінкові реакції та стереотипи (узвичаєні форми участі в тих або тих полі­тичних організаціях, кампаніях, акціях). Політична культура як цілісний компонент протистоїть "політичній стихії", впро­ваджуючи в неї елементи впорядкованості, стабільності, відтворюваності.

Щодо суб'єктів політичного процесу і, відповідно, "носіїв" певної політичної культури, то зазвичай як таких розглядають соціальних суб'єктів різного рівня — націю, клас, групу, ін­дивіда. У дослідженнях з різноманітних аспектів формування й функціювання політичної культури звичайно йдеться про політичну культуру того чи того суспільства (наприклад, політична культура демократичного суспільства), держави (по­літична культура США, Франції тощо), соціальної групи (класу, етнічної групи, населення регіону тощо) і політичну культуру індивіда (як члена суспільства, громадянина, ви­борця тощо). Складніше виокремити такого суб'єкта політич­ної культури, як народ. Категорія ця в політології та етносоціології не має чіткої інтерпретації. Це пов'язано передовсім з тим, що вона від початку полісемантична. Народ — це і всі жителі країни, її населення; і маси, що протистоять еліті (простий народ), і узагальнююче поняття для різних форм етнічної спільноти (плем'я, народність, нація), і зрештою, це просто скупчення людей в якомусь публічному місці.

Якщо виходити з означеної полісемантичності, то будь-які дослідження політичної культури масових суб'єктів (населен­ня, народності, нації тощо) слід вважати також і досліджен­нями політичної культури народу. Проте такі дослідження навряд чи виконуватимуть специфічну пізнавальну функцію, адже тут йдеться про політичну культуру в найзагальнішому її розумінні як політичної культури суспільства. Звичайно, можна було б звузити дослідницький аспект, наголосивши лише на одному із значень категорії "народ", і під політичною культурою народу розуміти поєднання відносно сталих форм політичної свідомості та поведінки окремого суб'єкта — нації або ж населення країни, або ж народних мас (на відміну від елітарної політичної культури). Проте і в цьому разі немож­ливо виокремити специфічний предмет дослідження політич­ної культури, бо категорія "народ" розглядається лише як синонім інших категорій, що позначають певного суб'єкта політичного процесу.

Вихід із такого "гносеологічного глухого кута", на нашу думку, полягає в інтерпретації категорії "народ" у тому її аспекті, що пов'язаний із уявленнями про якусь спільну для всіх людей підставу, що вона дозволяє їм відчувати свою співпричетність до певної етнокультурної та національно-дер­жавної спільноти. Справді, належність до українського народу можуть відчувати й люди, котрі живуть в Україні, й пред­ставники далекої української діаспори, які є громадянами інших держав і повноправними представниками інших націй. Водночас про свою належність до народу України рівною мірою можуть стверджувати не тільки українці, а й громадяни України інших національностей. Отже, належність до народу можна розглядати як найзагальнішу форму етносоціального зв'язку людей, що дозволяє їм відчувати свою спільність та інтегрованість без огляду на громадянство або національність.

За такого підходу слід враховувати бімодальність категорії "народ". Якщо, наприклад, йдеться про український народ, мається на увазі етнокультурна спільнота — сукупність етніч­них українців або ж людей інших національностей, які цілком прилучені до української національної культури та відтворють її в побуті або духовній діяльності. Коли ж уживаємо словос­получення "народ України", то маємо на думці національно-державну спільноту — сукупність людей, котрі ідентифікують себе з Україною як державою і суспільством, де діють певні юридичні та конвенційні норми соціального співжиття. У такому розумінні ми й надалі аналізуватимемо політичну культуру народу, яка є одним із важливіших джерел розвитку України як нової суверенної держави.

Аналіз "політичної культури українського народу" значною мірою спирається на минуле народу — його історію, традиції, етнокультурну генезу, а вивчення "політичної культури народу України" спрямоване передусім у сьогодення та перспективу розвитку української держави й суспільства. "Точкою пере­тину" обох аспектів дослідження політичної культури народу є постання незалежної української держави. Саме в цій точці політична культура народу, що має довгу історію та традиції, набула "права громадянства" у власній незалежній державі.

Розглядаючи політичну культуру народу в окресленому вище аспекті, слід передовсім конкретизувати предмет дослід­ження. На відміну від вивчення політичної культури нації чи населення країни, які можуть характеризуватися істотною груповою (класовою, демографічною, регіональною тощо) не­однорідністю, головною відмітною рисою політичної культури народу є її "соціально-групова інваріантність" — сталість та відтворюваність не лише у часі, а й у соціальному просторі. Нації можуть розколюватися, розпадатися та зникати у внутрішніх |  економічних та геополітичних розломах (переконливим  прикладом є розпад СРСР, що існував як нація, заснована на примусовому об'єднанні різнорідних етносоціальних спільнот  із суперечливими, а багато в чому й взаємовиключним елементами культури, в тому числі й політичної культури натомість існування та історичне виживання народу пов'язав передусім із спільними для всіх його представників елементами культури — матеріальної, духовної, політичної. Це означає,що політична культура народу є найстабільнішим феноменом політичного життя того чи того етносу, незважаючи на те, чи існує цей етнос як нація з розгорнутими формами соціально-економічної та політичної організації, або ж як населення регіону, включеного в межі держави, утвореної  іншим етносом, який домінує у цій державі.

Виходячи з вищесказаного, під політичною культурою на­роду будемо розуміти сталі в межах певного історичного періоду розвитку народу форми політичної свідомості, влас­тиві головним соціальним групам та базисному типу особис­тості цього народу.

Це не означає, що впродовж усього історичного розвитку народу форми й навіть тип політичної культури не можуть змінюватися. Проте ці зміни, на відміну від змін у політичній культурі нації або населення країни, не можуть мати рев­олюційного характеру. Яскравим прикладом революційної змі­ни політичної культури української нації є зміна прокому­ністичних орієнтацій у більшості регіонів України (за винят­ком Західного регіону, де антикомуністичні настрої прояви­лися набагато раніше), яке фіксувалося в репрезентативних соціологічних дослідженнях вже на початку 1991 року, на антикомуністичні — наприкінці того самого року, коли саме зійшлися кінець комуністичної ідеології і початок національ­ної державності. Не менш яскравий приклад — результати березневого та грудневого референдумів 1991 року, під час яких загальнонародним голосуванням розв'язувалися питання перспективи СРСР і незалежності України. Навіть і цього прикладу досить, щоб наочно показати, як менш ніж за рік революційно змінилася домінанта політичної культури нації від голосування за Союз до однозначного ствердження незалежності України.

Несталість засадничих політичних орієнтацій, продемонст­рована за цього випадку більшістю представників української нації, пояснюється несформованістю самої нації як суб'єкта "державотворення". Соціально-класова та регіональна неодно­рідність, а багато в чому й двоїстість, амбівалентність україн­ського суспільства, в якому досить мирно співіснують ілюзії соборності та периферійна ностальгія за імперським заступ­ництвом, прагнення до економічної свободи та прив'язаність до комуністичного патерналізму, зумовлюють парадоксальну, на перший погляд, готовність підтримати такі варіанти національно-державного розвитку, що суперечать один одному.

А про що ж у цей час "думає" народ як носій специфічної гомогенної політичної культури?

Перш ніж відповісти на це питання, маємо виокремити ті елементи політичної культури, які зберігають інваріантність упродовж усього періоду останніх політичних трансформацій в Україні та в цілому соціальному просторі самореалізації народу в цей період. Це виокремлене стале ядро політичної культури й визначає "зони стабільності" в хаосі політичного життя суспільства, що трансформується. А отже, вивчення політичної культури народу дозволяє виявити також найтривкіші тенденції та чинники політичного розвитку України, перспективи розв'язання найгостріших сучасних суспільно-політичних проблем.

Розгляньмо в зв'язку з цим особливості політичної куль­тури народу України, скориставшись результатами соціологіч­ного моніторингу останніх років. Із числа показників розвитку політичної культури, до яких найчастіше вдаються в політич­ній соціології, проаналізуємо ті, що безпосередньо відобра­жують послідовність прилучення народу до сфери політичного життя суспільства:

1) інтерес до політики;

2) залученість до організованої громадсько-політичної ді­яльності;

3) політична ефективність (оцінка суб'єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення);

4) політичні орієнтації (підтримка певного політичного напряму та відповідних політичних організацій);

5) ставлення до держави та перспективи її розвитку у внутрішньополітичному та міжнародному аспектах.