Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему, процес засвоєння ним знань,  переконань, цінностей та навичок поведінки, властивих політичній сфері. В ході політичної соціалізації формується політична свідомість особистості, її політична поведінка, відбувається її становлення як громадянина.

        Можна виділити дві моделі політичної соціалізації,  кожна з яких розкриває основні механізми впливу суспільства на формування політичної свідомості і поведінки громадянина:

      1/ модель підкорення, характерна для суспільства з високим рівнем реґламентації політичного і суспільного життя взагалі. Для цієї моделі є характерними механізми відбору, припису і контролю. Суспільство відбирає на ту чи іншу роль людей з відповідними якостями та здібностями, що відповідають необхідним соціальним умовам.

     2/модель інтересу, характерна для ліберально-демократичних суспільств. Особистість сама вибирає соціальну роль на основі "властивих їй потреб, інтересів, цінностей.

        Політична свідомість – це сприйняття суб’єктом тієї частини дійсності, яка пов’язана з політикою і в яку включений він сам, а також пов’язані з нею дії і стани. В цілому політична свідомість характеризує рівень уявлень суб’єкта про політику і раціонального до неї відношення.

Окремого аналізу потребує масова політична свідомість, яка формується навколо питань, що мають актуальний політичний зміст для досить великої кількості громадян /справедливість, демократія, порядок, стабільність тощо/. Масова політична свідомість відображає рівень очікувань людей і оцінку своїх можливостей впливати на політичні процеси. Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства і обумовлює найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки.

Політична культура включає історичний досвід, пам’ять соціальних спільностей і окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, навички, що впливають на політичну поведінку. Американські дослідники Г.Алмонд і С.Верба визначають політичну культуру як систему емпірично фіксованих оцінок, переконань, почуттів, символів та цінностей, що визначає ті параметри, в межах яких та чи інша політична дія вважається легітимною. На основі порівняльного аналізу політичної культури п’яти країн /США, Великобританії, ФРН, Італії та Мексики/ автори запропонували власну типологізацію політичної культури, виділивши три її "чисті” типи:

Патріархальний -  який формується в умовах вождизму, віри у всесилля одного керівника /патрона нації/. Така політична культура характеризується відсутністю у підданих  інтересу до політичної системи, механізмів її функціонування та ефективності, невисокою активністю участі. Для неї характерна орієнтація скоріше на місцеві цінності та традиції /роду, клану, регіону/ і поширеність корпоративізму та сімейності.

Підданицький тип характеризується сильною позитивною орієнтацією на політичну систему і низьким рівнем власної участі. Люди підкорюються центральній владі, чекаючи від неї захисту і соціальних гарантій, одночасно ї довіряючи їй і побоюючись її диктату.

Активістський тип передбачає політичну активність, раціональну політичну поведінку, повагу до цивілізованих норм і правил політичного життя. Тобто громадяни активно зацікавлені у справах суспільства і намагаються особисто приймати в них участь. Така політична культура передбачає включеність громадян в різні громадсько-політичні організації для захисту власних інтересів.

Політична культура кожної окремої країни найчастіше являє собою складне і своєрідне переплетення названих "чистих” типів .На формування політичної культури впливають також  рівень соціально-економічного розвитку  країни, особливості національної культури, конкретного політичного режиму. Стосовно останнього,

спеціалісти виділяють  дві основні моделі політичної культури – тоталітарно-авторитарну та ліберально-демократичну.

       Для тоталітарно-авторитарної політичної культури характерним є пріоритет колективістських якостей і потреб громадянина над його індивідуальними якостями і потребами. Державні інтереси визнаються вищими і важливішими інтересів окремих громадян та соціальних груп /на зразок радянського "раньше думай о Родине, а потом о себе”/.  Причому така політична свідомість і цінності суспільства формуються державою та партією цілеспрямовано і централізовано. В цьому напрямку працює загальнодержавна система засобів масової інформації, політична цензура, що робить політичне інформування громадян планомірним, однонаправленим і дозованим. Для такої політичної культури характерна і специфічна "стандартизована” мова, в якій переважають наказові і спонукальні форми,  категоричність, шаблонність. Прояви політичної активності громадян  заохочуються рідко і тільки в тих формах, які демонструють лояльність до влади і її підтримку.

Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується перш за все переважанням в системі цінностей  прав і свобод громадянина перед правами держави, і становлення такої культури є умовою формування правової держави. Це  "відкрита” політична культура, що формується в умовах існування вільних і альтернативних засобів масової інформації, свободи слова і друку, без жорсткого контролю цього процесу з боку держави/ за винятком інформації екстремістського, насильницького спрямування/. Така політична культура передбачає і різноманітні форми політичної поведінки.

Функції політичної культури в суспільстві:

1.визначає межі легітимності влади;

2.формує мету і зразки для наслідування /еліта – низам через систему прошарків/;

3.забезпечує конформність та керованість завдяки одностайності оцінок та поведінки;

4.автоматизує поведінку мас в політичній сфері, звільняючи від необхідності думати та вибирати там, де людям принципово не вистачає компетентності.