Антична думка 

В історії виникнення і розвитку старогрецьких політичних поглядів більш чи менш виразно виділяються три періоди. Ранній період (IX—VI ст. до н.е.) пов'язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей період спостерігається раціоналізація політичних уявлень (у творчості Гомера, Гесіода особливо знаменитих "семи мудреців", до яких належить також Соломон, формується філософський підхід до проблем держави (Піфагор, піфагорійці, Геракліт).

Другий період (V — перша половина IV ст. до н. е.) — це час розквіту старогрецької філософської, а також політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля.

Третій період (друга половина IV—II ст. до н. е.) — період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім Риму. Погляди того періоду відбиті в ученнях Епікура, стоїків і Полібія.

Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Соломон (близько 638—559 рр. до н. е.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом і знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. В 594 р. до н. е. Солон видав нові закони і здійснив суттєві реформи соціально-політичного ладу афінського поліса. Солон відмінив приватні і державні борги, скасував кабалу за минулі борги, заборонив на майбутнє забезпечення позики особистою кабалою. Заснувавши раду (до складу якої входили по сто членів від кожної із 411 афінських філ), він значно підірвав панівну роль ареопагу, колишнього оплоту аристократії. Запроваджена Соломоном цензова демократія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу, багатих і бідних. Солон відкрито виявляв небажання потурати надмірним претензіям однієї зі сторін на шкоду іншій.

Піфагор (580—500 рр. до н. е.) і піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття рівності, важливої для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і індивідів.

Ідеалом піфагорійців була держава, в якій панував би справедливий закон. Найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя. Критикуючи анархію, зазначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.

Геракліт (бл. 544—бл. 470 рр. до н. е.), знаменитий античний філософ-діалектик, вважав, що демократія — це правління "нерозумних" і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, Геракліт тим самим виступав прибічником аристократії. Але під аристократією він розум не родову знать, а аристократію духу.

Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.), найбільш визначний представник атомістичного матеріалізму, розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Демокріт був прихильником демократії. "Убогість в демократії,— заявляв він,— настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща від рабства". Однодумство і морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є, за Демокрітом, найважливішою і необхідною рисою упорядкованої держави.

Поліс — це спільна справа всіх його вільних членів. Держава уособлює в собі спільну справу, і піклування про неї визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Демокріт учив, що державні справи є важливішими над усі інші. Кожен повинен дбати, щоб держава була упорядкована, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це корисно для спільної справи.

"Мистецтво керувати державою" Демокріт характеризував як найкраще із мистецтв. Він рекомендував докладно вивчати політичне мистецтво і допускати до керівництва лише тих, хто знає справу, має відповідні знання, якості.

В галузі політичної філософії працями "Держава", "Політика", "Закон" прославився Платон (427—347 рр. до н. с.). Він стверджував, що потреба в державі і законах виникає через те, що більшість людей одними кращими зусиллями не можуть наблизитися до удосконалення. Держава ґрунтується на поділі праці між розрядами вільних громадян, яка забезпечує найкраще, найкорисніше для суспільства (головним чином для рабовласників) виконання кожним розрядом його спеціальної діяльності. У вченні про поділ громадян на розряди в досконалій державі Платон керувався особливою класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів-філософів; афективній частині душі, що рухає пристрасті,— розряд воїнів, вихованих у дисципліні, необхідній для захисту держави від народних повстань усередині і від нападу ззовні; жаданій частині душі — розряд ремісників, навчених досконало виконувати своє ремесло. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов'язків і стримуватися від втручання у функції інших розрядів.

Приватна власність і сім'я уявлялися Платону джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства, тому в своєму проекті ідеальної держави Платон розвинув план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також вчення про спільність жінок і про державне виховання дітей. До заперечення приватної власності і до питання про розподіл продуктів Платон підходив з точки зору інтересів класу експлуататорів.

Ідеальна держава трактується Платоном в праці "Держава" як максимально можливе втілення ідей світу в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна держава, як правління кращих і благородних — аристократичне державне утворення. Цьому кращому типу управління Платон протиставляє чотири інші — тимократію, олігархію, демократію, тиранію.

Висвітлюючи весь цей цикл градації, Платон створює динамічну картину політичного життя. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності на землю і будівлі, перетворення вільних у рабів. Замість розумного початку в державі панує запеклий дух. Це тимократія, під якою Платон розуміє крітсько-спартанський тип державного ладу. Така держава вічно воюватиме. Війна, за Платоном, головне джерело приватного і суспільного лиха. В результаті розорення війною і розбратом тимократичної держави значне багатство скупчується у приватних осіб олігархії. Цей лад ґрунтується на маєтному цензі, при владі стоять багаті, бідні не беруть участі в управлінні. У незаможних зростає ненависть до жадібних і нікчемних багатіїв. Це стає причиною перевороту в державі і встановлення демократії. "Демократія, на мій погляд,— зазначав Платон,— здійснюється тоді, коли бідняки, отримавши перемогу, деяких із своїх противників знищують, інших проганяють, а тих, що залишилися, зрівнюють у громадянських правах і заміщенні державних посад". В цілому демократію Платон розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що не має належного управління. Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п'яніє від волі і з неї виростає її продовження —тиранія. Надмірна воля перетворюється в надмірне рабство. Тиран домагається влади як ставленик народу. Викриття злочинів тиранії у безсмертній Платоновій праці "Держава" є, можливо, найвиразнішим в усій світовій літературі.

Кожна форма держави, за Платоном, гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання. У праці "Політика" Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання полягає, очевидно, в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. У цьому випадку, вважає Платон, для правителів немає значення — правлять вони, дотримуючись законів, чи без них, добровільно чи проти волі, бідні вони чи багаті. Розраховувати на це ніколи не буде правильним. В усіх інших державах, на чолі яких немає справжніх правителів, слід керуватися письмовими законами і вітчизняними звичаями. У праці "Політика" порушується проблема типології політичних лідерів.

Платон виділяє такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутності законності ділиться на два підвиди: законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія з законами і без них.

Платон високо цінував політичне знання і політичне мистецтво. Саме володіння політичним мистецтвом відрізняє справжнього правителя від усіх інших, які мають владу. Суть політичного мистецтва полягає, за Платоном, в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.

Аристотель (384—322 рр. до н. е.), великий античний мислитель, заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях "Політика", "Афінська політика", "Етика", "Риторика". Спираючись на результати платонівської політичної філософії, Аристотель спеціально виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику. Але те, що Аристотель вважав наукою про політику, було нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включала в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Аристотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні мистецтва і науки, політична наука, за Аристотелем, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика — теж наука про практику, діяльність, про вищі блага людини і держави. Саме на реалізацію цієї цілі вона спрямована. Хоч політичній науці Аристотеля був властивий інтерес до практичної політики, однак саму практику політики він сприймай в етично обмежених рамках і конструював світ людських відносин за допомогою цілісних ідеально-етичних моделей.

Порівняно з Платоном Аристотель зробив величезний крок у бік практики. Це засвідчують як методи і прийоми його аналізу, так і серйозне реалістичне сприйняття ним об'єкта дослідження (політичної практики), а також теоретичні узагальнення. В цілому соціально-політична і державно-правова проблематика висвітлюється Аристотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. У своєму розумінні і визначенні держави Аристотель виходив з ідеальних параметрів античного поліса. Те, що він позначає як державу, є лише результатом еллінської культури і вищою формою спілкування греків. Варвари (європейські й азіатські), за Аристотелем, не здатні до державного життя. Погляди Аристотеля на державу спиралися на великий зібраний і вивчений в його школі матеріал — опис конституційного устрою 158 грецьких міст-держав.

Аристотель відзначав такі класи і стани вільних людей давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи. Найбільш корисним класом він вважав хліборобів, які внаслідок свого способу життя і територіальної розпорошеності не схильні активно втручатися у питання правління державою. Цією справою повинні займатися люди, що посідають помірний достаток. Аристотель позначив їх поняттям "середній клас".

Що стосується державної влади, то за аналогією з відносинами, можливими в сім'ї, Аристотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому. Такими є монархія, аристократія і політея, тобто влада середнього класу, заснована на суміщенні олігархії і демократії. Поганими, неправильними і такими, що виродилися, спосо­бами правління Аристотель вважав тиранію, олігархію і крайню демократію. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо.

За своєю формою держава, за Аристотелем, є організацією і певною сукупністю громадян. Тут йдеться уже не про такі первинні елементи держави, як індивід, сім'я тощо, а про громадянина. Визначення держави як форми залежить великою мірою від того, кого вважати (формально і фактично) громадянином.

Громадянин, на думку Аристотеля, це той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави. Кожній формі держави відповідає своє визначення поняття громадянина, свій добір кола осіб, які наділені сукупністю громадянських прав. Разом зі зміною поняття громадянина і форми держави змінюється і сама держава. Більш глибоким кореням держави, що входять в економіку, Аристотель не надавав значення.

Держава, за Аристотелем,— продукт природного розвитку. В цьому зв'язку вона подібна до таких первинних відносин, що природно виникли, як сім'я і селище. Але держава — вища форма відносин. В політичному спілкуванні всі інші типи відносин досягають своєї мети: хорошого життя і завершення. Оскільки природа людей і різноманітні форми їх спілкування досягають свого завершення тільки в державі, Аристотель вважав, що природа держави стоїть перед природою сім'ї, індивіда, що держава за своєю природою передує індивідові. Але Аристотель виступав переконаним захисником прав індивіда, передусім індивідуального права приватної власності, і обґрунтував необхідність індивідуальної сім'ї та її індивідуальної специфіки в порівнянні з державою.

Аристотель вважав, що політея є найбільш правильною формою держави і забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі.

У "Політиці" Аристотель визначив, що суттєвими елементами держави є багаті і бідні, і залежно від переважання одного із цих елементів установлюється відповідна форма державного ладу. У політеї, за Аристотелем, середній елемент мусить дотримуватися у звичаях і політиці поміркованості, він повинен мати перевагу над крайніми елементами або бути сильнішим від кожного із них зокрема. Верховна влада повинна зосереджуватися в руках більшості, а не меншості, кількість прибічників державного ладу повинна переважати кількість його противників від загальної кількості вільного населення. Політея поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, вона вільна від їхніх недоліків і крайностей.

Не лише в політеї, а й в олігархії і демократії законодавець, за Аристотелем, повинен орієнтуватися на середній елемент тієї чи іншої форми державного ладу.

Краща за даних обставин організація державного ладу, за Аристотелем, залежить від надійної комбінації різних умов формування і заходів функціонування трьох основних його елементів — дорадчого органу, магістратур і суду. В цілому Аристотель виступав за таку рівновагу законних дорадчих органів і магістратур, в межах якої магістратури в багатьох основних питаннях, в тому числі в сфері законодавства, отримують вирішальний голос, а народні збори — менш дорадчий. При крайній демократії, за Аристотелем, верховна влада належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. Влада в руках багатьох, але користуються нею всі разом, а не кожний зокрема. Роль магістратур зводиться до нуля.

З усіх форм демократії Аристотель схвалює помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси висока оцінка реформ Солона, від якого починається демократія в Афінах.

Суспільно-політична думка Аристотеля спрямована на досягнення більш стійкого і прийнятного для даних умов політичного правління домінуючих верств вільного населення.

Велику увагу Аристотель приділяв вченню про державні перевороти, дослідженню рушійних елементів, внутрішньо властивих кожній формі держави і засобів їх нейтралізації. Основну причину переворотів він вбачав у порушенні відносного характеру рівності, спотворенні принципу політичної справедливості, який в одних випадках вимагає керуватися кількісною рівністю, а в інших — залежно від якостей. Перевороти супроводжуються відповідною зміною принципів державних форм. Аристотель розрізняв справедливі і несправедливі повстання: якщо повстання піднімають особи, що користуються меншими правами, з метою зрівнятися в правах з іншими, то воно справедливе; якщо ж повстання піднімається тими, хто має рівні з іншими права, але домагається більших прав, то воно несправедливе. Крім цього, Аристотель розрізняє насильницькі і ненасильницькі перевороти.

Показово, що військову силу Аристотель характеризував як необхідну якість держави. Зброя, на його думку, потрібна учасникам державного спілкування для підтримання авторитету влади проти непокірних всередині держави і відбиття несправедливих зазіхань ззовні. Тому він закликав до зміцнення військової сили держави.

Військова справа, за Аристотелем, потрібна не для поневолення інших народів, а передусім для того, щоб самим не потрапити в рабство. Хоч раби :крізь дістаються в результаті війни, але "Джерело рабства — не право війни, а природа речей. Відстоюючи рабство "за природою", Аристотель зазначав у Політиці": неминуче треба погодитися, що одні люди всюди раби, інші — ніде такими не бувають, тому і у війні слід домагатися деспотичної влади лише над тими, хто достойний бути рабом.

Аристотель змушений був визнати, що сам принцип війни можна вважати протилежним ідеї права.