Проблема політичного
лідерства має давню історію. Так, ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну
творити історію. Певний історичний період вимагав свого лідера, вождя, і в кожний
період з’являлися
теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання необхідного лідера.
В епоху Відродження
почався небувалий злет мистецтва та науки. Тоді й створив свою теорію італієць Н. Макіавеллі,
згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються
до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що лежить в основі
людської природи — інтерес, або жадоба влади і наживи.
Н. Макіавеллі виділив такі типи лідерства:
лідери-леви і лідери-лиси. Вони розрізняються схильністю до силових методів або
до хитрості та гнучкості. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї
Чезаре Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо своєрідну теорію якостей лідера,
згідно з якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних
шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності, особистого впливу
та авторитету.
Свою теорію
лідера-надлюдини розвинув німецький вчений Ф. Ніцше (1844-1900). Лідер, за
його концепцію, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру,
політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це
герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі всі якості, що ведуть до спокою
та лінощів. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоби
стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання,
знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував
фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії німецького вченого.
Французький
соціолог Г. Тард (1843-1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу,
силою, що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його
думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного
розвитку, і тому цю роль виконує лідер.
Своєрідне
тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс(1818-1883), визначаючи
лідера як особу, що має набір певних особистих якостей, таких, як уміння, знання
авторитет, організаторський талант, та є виразником інтересів і волі певного класу,
зокрема пролетаріату.
У політичній
теорії існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.
1.Теорія рис
лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що є
необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу
як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми.
Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабне мислення, можливість швидко знаходити
вихід із певних ситуацій і т.д. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина
мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти;
мати "підхід" до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення.
Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Ці якісні та
кількісні характеристики мають привести до створення нової якості, тобто лідерові
належить уміло вирішувати весь комплекс вище означених питань, беручи до уваги не
лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер
повинен або вдосконалити, або відкинути.
2.Ситуаційна
концепція.Функція лідера виконується особою в певній
ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний
як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.
3.Теорія послідовників.
Політичне лідерство розглядається як особливі
відносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його
обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути односторонніми,
коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його
політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив
на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.