Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться і свої лідери. Найвизначніші мислителі всіх часів і народів, замислювались над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати терміном "політичне лідерство” ( від англ. leader – ведучий, керівник ). Отже проблема політичного лідерства має давню історію. Певний історичний період вимагав свого лідера, вождя, і в кожний період з`являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання необхідного лідера.

Вперше трактовку поняття лідерства, а також політичного лідерства ми знаходимо в працях античних істориків Геродота, Плутарха, Гракха та інших. В центрі їх історичних розповідей  завжди знаходились визначні особистості- монархи, полководці, впливові державні мужі. Цих людей розглядали як деяких володарів від бога , які істотно відрізняються від собі подібних громадян, і природньо, претендують на всі блага в суспільстві. В епоху відродження почався небувалий злет мистецтва та науки. Тоді й створив свою теорію італієць Н. Маккіавелі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що лежить в основі людської природи – інтерес, або жадоба влади та наживи. Н. Маккіавелі вважав, що типовий політичний лідер ‑  правитель, який домагається мети, не вибираючі засобів. Ідеалом лідерства для Н. Маккіавелі був герцог Романьї Чезаре Борджіа. У Н. Маккіавелі навіть знаходимо своєрідну теорію, згідно з якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі, як гадав вчений, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

Свою теорію лідера-надлюдини розвинув німецький вчений Ф. Ніцше (1844-1900). Лідер, за його концепцією, ‑вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені культуру, політичні цінності. У праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природній інстинкт і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. Сучасників Ф. Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої – це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі всі якості, що ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї,щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений вульгаризований підхід до концедції Ф. Ніцше застосував фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії.

 Ця думка дещо перегукується з міркуваннями Б. Рассела, який визначав, що найголовнішими потребами людини із ряду безмежних є жадання влади і слави. Жадання влади має дві форми: експлікативну (explicit- чітко виражену), що притаманна лідерам, і імплікативну (implicit- нечітко виражену), що притаманна послідовникам.

Фрацузький соціолог Г. Тард (1843-1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс (1818-1883), визначаючи лідера як особу, що має набір певних особистих якостей, таких як уміння, знання, авторитет, організаторський талант, та є виразником інтересів та волі певного класу, зокрема пролетаріату.

Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об”єктивні засади. Явища, що вкладаяться в поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть колективний, стадний образ життя(оленів, мавп, вовків та інше.) і серед яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести за собою все стадо.Що ж до людських спільностей, то й тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства, спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій.

У політичній теорії існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.

1                         Теорія рис лідерства. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається "теорія рис”, розроблена англійським вченим Ф. Гальтоном, котрий пов”язував цей феномен зі спадковістю. Вивчення лідерів в цій теорії грунтувалось на пошуках "лідерської якості” (Е. Боргардус, К. Бірд). Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Наприклад, американський соціолог Р. Стогділл у "Підручнику з лідерства ”(1974р.) зробив комплексний огляд праць ( опублікованих з 1904 по 1960 р.р.), на підставі якого виділив сорок якостей лідерів, що їх найчастіше згадували. Не виключено, що актуальність "теорії рис” зумовлена культурною традицією, сфокусованою у влучному й популярному на Заході висловлюванні: сьогодні потрібні саме такі люди, які готові щедро витрачати все, що дала їм природа. "Теорія рис” фіксує ті особливості, які свідчать про індивідуальну міру переваги лідера над іншими лідьми. Здебільшого йдеться про показники кількісні: необхідна кількість переваги, глибше та масштабніше мислиння, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій, здатність до виконання великого обсягу праці і т.д.. Проте навряд чи один компонент кількості у характеристиці лідерства є переконливим, тому він у багатьох авторів цієї теорії доповнений параметрами якісними. Якісна перевага – це продуктивність ідей.Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв”язувати конфлікти; мати "підхід” до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Ці якісні та кількісні характеристики мають привести до створення нової якості, тобто лідерові належить уміло вирішувати весь комплекс вищеозначених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.
           Значна кількість західних вчених були і залишаються прихильниками концепції лідера, побудованої на припущенні , що лідери- це люди , які обдаровані спеціфічними лідерськими рисами ще з народження . Найбільш поширеною тут виступає так звана харизматична концепція , згідно якої лідерство отримують видатні люди як дещо , що зійшло на них як благодать . Харизматичний тип лідерства заснований на неординарних, незвичайних якостях самого лідера , по суті цей тип лідерства спирається на авторитарний механізм володарювання .

П

2                         Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певній конкретній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв”язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період. Поведінку лідера, його позиції, придатні в одній ситуації, не можна використовувати в інших. Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера.В одних умовах на посаду лідера підходить одна людина, в інших ‑ інша. Випадкового провідника, на думку російського політолога С. Андрєєва, не буває, оскільки він завжди "дітище свого часу”, своєрідний "відгук на його запит”. Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. В рамках цєєї теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є "функцією ситуації”, керівником, що підкоряється обставинам.
          Здається цю проблему спробував вирішити Д. Є. Видрін, який сробив спробу розрізнити поняття  "вожак "  і  " політичний лідер ". Вожак скоріше і відповідає портрету того політичного лідера, який змалювали Е. Фромм та Д. Рісмен.
          До найбільш характерних рис вожака належать: потакання щохвилинним найпростішим вимогам мас; використання для підвищення і підтримки власної популярності критичних емоціональних станів великих груп людей - страху, ненависті, ворожби ; підлещування і підлабузництво перед масами; використання лексики юрби; завищені обіцянки, звертання до найменш підготовлених і малоосвічених елементів населення. Філософ і політичний мислитель Семен Франк казав : "Вожак - це той, хто не в змозі перевершити найнищі прошарки суспільної свідомості і вийти на рівень саме взаємодії з найперспективнішими суспільними силами . Якщо  " номенклатурник " ‑ це слухняний рупор  " верхів ", то вожак ‑ не менш слухняний рупор  " низів ". Г. Лебон висказався ще рішуче: " Вожак дуже рідко іде попереду суспільної думки; звичайно він іде за нею і вбирає в себе всі її помилки .Немало проникливих  і їдких висловлювань присвятив феномену вожака і Петр Струве. На переконуючих історичних фактах він показав, що найчастіше політичний вожак паразитує на ідеї руйнації і саме на ній будує свою популярність і кар’єру, оскількі маса, як правило, легше сприймає не створюючі, а саме руйнуючі ідеї.Отже політичний вожак і політичний лідер - це дві несумісні речі, і відрізнити лідера від вожака не важко. Найголовніша ознака, за якою це можна зробити, - інноваціонність, тобто здібність лідера постійно продукувати нові ідеї ( або їх комбінувати і вдосконалювати, зважаючі на те, що інноватика поділяється на радикальну, комбінуючу і вдосконалюючу ).

         Незважаючи на тенденцію політичної думки позитивно оцінювати ситуативні концепції, слід відзначити й рішучі атаки на неї. Протест у цих концепціях викливають зневажання людської активності у політичному процесі, насадження не тільки пасивності, а й пристосовництва, перетворення лідера на об”єкт, на ”просто місце, де щосб відбувається”, тобто позбавлення його самостійного значення у функціонуванні політичної системи.

3.                          Теорія послідовників. Феномен лідерів також пояснює теорія послідовників (Ф. Стенфорд, Д. Рісмен, К. Шатл та ін.).Її предтечією є фундатор теорії соціалізації, французький соціолог Габріель Тард, котрий стверджував, що головний закон соціального життя, фундаментальний принцип існування й розвитку людства – це наслідування послідовників лідерові. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути: односторонніми(наприклад, описаний Р.Мічелз в 1959р. в книзі "Політичні партії” ), коли впливає лідер, і залежати від концентріції влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; багатосторонніми, або переміннозмішаними( відображений у книзі Г.Пейджа "Наукове вивчення політичного лідерства”, виданій в 1977р.) , коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх. Позиція лідера стосовно своїх послідовників залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його й суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарювання.
           Однією з відомих концепцій теорії послідовників є розробки американського вченого Р.Кеттела, який тлумачить лідерство як процес взаємодії між цілями лідера та цілями послідовників. Пріоритет у цій взаємодії належить лідерові, який концентрує свої зусилля на пошуках і відстоюванні групових цінностей.

4.                          Реляційна теорія лідерства. Реляційна теорія лідерства враховує риси лідера, сподівання групи йог послідовників, особливості реальних умов їхньої діяльності. Прихильники двох останніх теорій при вивченні лідерства беруть до уваги чотири параметри:

1)   особистісні риси й мотиви лідера;

2)   уявлення послідовників про лідера та причини слідування за ним;

3)   характеристики ролі лідера;

4)   офіційний та правовий контекст, в якому взаємодіють лідер та послідовники.

5.                          Психологічні концепції лідерства. Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція З.Фрейда, концепція Г.Лебона, концепція Е.Фромма та Т.Адорно.

1)   Концепція З.Фрейда.  Витоки лідерства знаходяться у людській психіці.З.Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. В основі лідерства лежить, на його думку, певне лібідо – здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого, ніж ти маєш чи можеш. Це почуття присутнє у творчості, в мистецтві та лідерстві. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої. Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительстві.

2)   Концепція Г Лебона. Французький дослідник психології мас Г.Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вожля і сам, як вважає Г.Лебон, прагне до підпорядкування.

3)   Концепція Е.Фромма та Т.Адорна. На думку Е.Фромма та Т.Адорна, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах претворюється у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у резільтаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

Лідерами не народжуються, а стають, їх породжує авторитет. Тому оволодіти мистецтвом лідера здатний не кожний суб”єкт політики. Ним може стати тільки особистість, яка відрізняється самостійністю мислення та виражає інтереси мас. Приймаючи політичні рішення – вміти пристосувати їх до реальності, находити правильне управлінське рішення. Для того, щоб стати лідером, особистості необхідно оправдати довіру об”єкту і завоювати тим смаим авторитет. За суб”єктом-лідером йдуть не тому, що треба йти, а тому, що цього бажають.

Кожна епоха потребує свого лідера. Він завжди дитина свого часу, як виклик на його запрошення. Тому випадкових лідерів не буває, бувають лише випадкові політики, навіть на вищих державних посадах. І хоча претендентів на лідерство буває багато, історія вибирає того, хто відповідає потрібностям.

Проблема політичного лідерства, що існувала завжди і скрізь, завжди і скрізь вивчалась в цивілізованому світі ретельно та без зайвого піклування про тих, хто на таку популярність і лідерство претендували. На десятки років ми, через ряд причин об’єктивного та суб’єктивного характеру, виключили себе з кругу цивілізації стосовно цього параметру і сьогодні лише починаємо писати сторінку за сторінкою в області теорії і технології політичного лідерства, відповідаючі для початку на азбучні питання: хто такий політичний лідер? Чим відрізняється він від вожака і вождя? Яка відмінність між молодіжним лідером і молодим політиком? Завжди постають питання, які потребують відповіді...