Політичні партії відіграють важливу роль у виборах до вищих і місцевих органів державної влади. Здебільшого кандидати в депутати виступають від політичних партій. У країнах, де передбачено державне фінансування виборчих кампаній, існують різні принципи відшкодування виборчих видатків партії. В одних випадках держава виплачує грошові засоби з розрахунку кількості зібраних партією голосів виборців, в інших — з розрахунку кількості місць, отриманих партією в парламенті. Партії, які на виборах здобули депутатські місця, вирішально впливають на формування центральних і місцевих органів влади. Реальна участь партій у справах держави залежить від існуючої в країні партійної системи: багатопартійної, двопартійної і однопартійної.

Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх політичного авторитету в суспільстві. А парламентська боротьба політичних партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об'єднання депутатів у парламентські партійні групи, клуби, фракції тощо. Законодавство багатьох країн не передбачає існування партійних об'єднань депутатів у парламентах, однак на практиці депутати не приступають до виконання своїх обов'язків, доки не створять партійних фракцій. Партійні об'єднання парламенту тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують, хто саме виступати¬ме в дебатах від імені всієї групи. Прагнення партії утворити парламентську фракцію пов'язана з тим, що лише за цієї умови депутати від партії отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат.

У парламентах різних країн встановлено мінімальний кількісний склад депутатів від однієї партії, необхідний для утворення партійної фракції: у Бельгії партійну групу можуть утворити не менше 3 депутатів, в Австрії — не менше 5, в Італії і Франції — не менше 20, у ФРН — 25, в Україні — 14 депутатів.

Подекуди існують певні особливості утворення парламентських фракцій. У Франції, наприклад, незалежні, безпартійні депутати і депутати з партійними мандатами, які через недостатню кількість не можуть утворити власної парламентської фракції, вправі приєднатися до фракцій, які близькі їм за політичними поглядами. При цьому вони не обов'язково мають підпорядковуватися встановленій у цих фракціях партійній дисципліні, можуть голосувати на власний розсуд. В Італії у нижній палаті депутати партій, які за регламентом не мають підстав для утворення власної фракції і які не виявили бажання приєднатися до функціонуючих партійних груп, можуть утворити єдину змішану групу. Щоправда, такій групі важко налагодити свою роботу через різні політичні погляди депутатів.

Найвпливовішими і найавторитетнішими фігурами в парламенті є голови палат. Часто їх обирають на весь термін повноваження палати і, як правило, ці посади обіймають голови партій або блоку партій, які мають абсолютну більшість місць у палаті. Якщо жодна з партій або блоків партій не має абсолютної більшості, на посаду голови палати обирають на основі угоди. У такому разі не завжди головою палати є представник найбільшої за кількістю партійної фракції. Посади заступників голів палат здебільшого розподіляються між представниками найвпливовіших партій у парламенті.

У багатьох європейських країнах для керівництва роботою палати створено колегіальні органи — бюро, президію тощо, до складу яких, крім голови палати і його заступників, входять секретарі, які контролюють присутність членів палати, спостерігають за підрахунком голосів, редагують і підписують протоколи засідань палати, і квестори, які займаються матеріальним забезпеченням палати і церемоніалом. Колегіальні органи формуються з представників різних партій пропорційно чисельності їх фракцій. Партії, які не мають власних партійних фракцій, позбавлені можливості бути представленими в цих органах.

На діяльність парламенту відчутно впливають комітети, комісії палат, рішення яких часто визначають рішен¬ня палати. У різних країнах вони формуються по-різному. Але їх партійний склад найчастіше визначається на основі пропорційного представництва офіційно визнаних парламентських фракцій.

Попри непересічну важливість участі партій у роботі парламенту, головне їх завдання — здобуття урядової влади, вплив на формування і діяльність уряду.

За президентської системи правління (США) застосовується позапарламентський спосіб формування уряду: глава держави є і главою уряду, призначає міністрів, незважаючи на розстановку сил у парламенті і без участі парламенту. Призначення уряду президентом без участі парламенту надає верхівці партії президента значної ваги в управлінні державою. Як правило, міністрами призначають членів партії, яка перемогла на президентських виборах, хоч у США цієї традиції дотримуються не завжди. Формуючи кабінет, президент надає перевагу групам і особам, які зробили суттєвий внесок у його обрання. За розколу партії, національної кризи, президент може залучити до свого кабінету представників опозиційної фракції або партії.

За парламентської системи правління глава держави не завжди є виборною особою (у деяких країнах — монарх), він позбавлений права призначати міністрів на свій розсуд, а тільки осіб, які користуються підтримкою більшості депутатів парламенту, і мусить звільняти їх, як тільки вони втратять цю підтримку. На практиці це означає, що глава держави призначає міністрами представників партії або партій, що мають більшість місць у парламенті (часто лише більшість у нижній палаті парламенту).

Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті формуються різні типи урядів — однопартійний, коаліційний ( при цьому в парламенті можуть виникати центристські, право- чи лівоцентристські коаліції). Інколи виконавчу владу здійснюють «уряд меншості» або «службовий уряд» (утворений на позапартійній основі), які теж спираються на підтримку парламентської більшості, до якої належать не представлені в уряді партійні фракції. Іншими словами, не представлені в уряді партії надають йому «зовнішню підтримку» з різних пи¬тань. Практикується і формування уряду національної єдності, до якого входять представники всіх впливових парламентських політичних партій. Так було у Великобританії в 1931—1935, 1935—1937 рр. і з 1940 року до закінчення Другої світової війни, коли уряд національної єдності утворювали консервативна, лейбористська і ліберальна партії.

Вибори та їх роль в політичному житті

Основними концептуальними засадами виборчого права в Україні, що викладені в Конституції нашої держави, є:

його загальність, поширення на всіх без винятку громадян України, які мають право голосу;

його рівність, передбачення однаковості застосування до всіх виборців і будь-які прямі  або непрямі привілеї або обмеження прав громадян України забороняються;

прямота його дії, тобто не може проголосувати замість громадянина;

його таємність.

Перелічені засади стосуються здебільшого реалізації активного виборчого права, тобто права обрати. Однак під час надзвичайно обраної кампанії точиться за найефективнішу реалізацію й пасивного виборчого права, тобто права бути обраним. Викладені концептуальні засади  мають забезпечити здійснення прямого народовладдя і є виключно гуманними й демократичними, але на практиці забезпечити дію бездоганних механізмів та їх реалізації дуже важко отож Олександр Нельма зазначає: "Ми маємо намір протягнути вплив виборі в на будь-яке суспільне життя, на будь-які соціальні процеси, і маємо зважати на існування зазначеної відстані і робити висновки, виходячи з реалій життя”

Вибори є не тільки формою прямого народовладдя. Вони є виокремленими людьми кращими поміж себе, виділенням еліт. Вибори є національними процесом, що формуються політичне ядро нації та визначає політичного лідера нації. Таким чином виори постають не тільки як індикатор рівня національної інтеграції. Вони безумовно, й самі певним чином вибори постають як не тільки індикатор рівня національної інтеграції. Вони безумовно самі певним чином впливають на національно-інтеграційний процес, підсилюючи або навпаки, гальмуючи його. Найбільш показовими у цьому плані є вибори народних депутатів та вибори Президента України. Що ж до місцевих виборів, то вони радше пов‘язані із виконанням завдань розвитку інституту самоврядування.

Передвиборчою кампанією, як формою політичної комунікації, можна представити у вигляді схеми, яка складається з чотирьох комунікативних активів:

створення політичної партії, генерація та формування ідей у вигляді програми, заяв, звернень;

виборці віддають або не віддають свої голоси за партію чи політика на виборах;

політична структура або припиняє своє існування або трансформується з урахуванням вимог, побажань та вимог виборців та політичної ситуації вцілому;

електорат  підтримує або не підтримує претендента на наступних виборах.

Виборча кампанія є апогеєм політичного життя, завершенням політичного циклу в діяльності окремої політичної структури чи окремого політика . під час виборчого марафону, політична комунікація займає центральне місце  у політичні й діяльності й має вирішальне значення в подальшій долі політика чи політичної структури, у розвитку політичних процесів у суспільстві. "Напередодні виборів акцент комунікації зміщується з буденної діяльності на агітацію, переконання, популяризацію, рекламу тощо, увага переноситься на ідеальну та психологічну сфери”. Збільшується потік інформації, змінюються уставлені уявлення, порушується інформаційний баланс у суспільстві та когнітивний – у індивідів. У зв‘язку з цим зростає психічна активність та відповідно напруження як окремих виборців, так і загалом у суспільстві. З точки зору психології політичний вибір є ключовим моментом функціонування свідомості індивіда. Проте на цю вольову дію впливають всі основні компоненти психіки і соціально-психологічні чинники. Політичний вибір розрізняють  за формою (самостійний, контрольний, самостверджуючий) і за рівнем (індивідуальний, груповий). Існує 4 підходи до виявлення факторів, які визначають конкретний політичний вибір особи:

Ситуаційний підхід – політичний підхід обумовлений конкретною історичною ситуацією.

Соціологічний підхід – політичний вибір залежить від економічного, соціального й демографічного статусу людини;

Маніпулятивний підхід – політичний вибір обумовлений діяльністю системи масових комунікацій і пропаганди;

Індивідуально-психологічний підхід – політичний вибір залежить від стійких характерологічних рис індивідуальної психіки.

У процесі підготовки передвиборчої кампанії постає рід запитань, які групуються у 3 блоки:

Питання спрямовані на вивчення виборів, виявлення їх орієнтації та преференції;

Питання, пов‘язані з оцінкою передвиборчої кампанії, її стратегії і тактики:

Питання, що характеризують  політичну систему.

Вважається неможливим глибоко пояснити поведінку виборця, ігноруючи ці запитання. Стан політичної системи визначає умови проведення передвиборчої кампанії та ступінь можливості для виборця проявити себе.

Електорат обирає політиків для вирішення конкретних завдань і програм, визначає таким чином стратегію дій влади. "У країнах з розвинутою демократією існує традиція: під час зустрічей з виборцями та через інші  канали кандидати у владні структури виявляють такі проблеми й питання, які всього більше всього хвилюють населення”. "В ідеалі демократичні вибори виділяють так: кандидати висувають цілий пакет зрозумілих для виборців пропозицій”.

Порівнюючи й оцінюючи їх виборці співвідносять із своїми інтересами й вирішують , кому надати перевагу мета будь-якої передвиборчої кампанії – залучаючи достатню кількість виборців для перемоги на виборах. Вивчення громадської думки –одна з основних умов реальної організації передвиборчої кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії.

Дослідження мотивації поведінки особи у виборчому процесі можна здійснювати, аналізуючи:

мотивацію абсентеїзму;

мотивацію участі в голосуванні;

мотивацію конкретного електорального вибору;

мотивацію участі громадян у різноманітних формах електронної діяльності.

Мотивація участі в голосуванні має як позитивне, так і негативне забарвлення. "За результатами опитування, проведеного центром "Соціальний моніторинг” спільно з Українським інститутом соціальних досліджень, відповіді респондентів на запитання "Чому ви маєте намір взяти участь у виборах до Верховної Ради України?” розподілилися так: 26,9% - для мене це спосіб висловити свою незгоду з державно політикою; 12,1% - не хочу, щоб до влади прийшли люди, яких я не поважаю; 11,0% - беруть участь  за звичкою; 0% - вважаю це своїм обов‘язком; 0,6% - інші відповіді; 13% - важко відповісти; 22,5% - не збираюся брати участь у голосуванні”. Привертає увагу переважно негативна мотивація участі громадян у виборах, як добра можливість висловити свою незгоду з політикою держави.

"Серед комплексу мотивації найвиразніше виділяються екологічні міркування, партійна лояльність, передвиборча програма, особисті симпатії”.

Вибори до органів влади є найважливішою центральною частиною політичного процесу при демократичному політичному режимі їх ефективність залежить від низки факторів.

Знання основних причин, що сприяють участі у виборах, дозволяє передбачати основні несподіванки, запобігати причинам  і негативним наслідкам.

Серед мотивів поведінки , що стримують участь у виборах, замінюючи роль відіграє: почуття байдужості до політичних справ, ворожість до політичної системи, заплутаність виборчого процесу, що заважає зробити людям свідомий, продумай вибір. Серед політичних умов поряд з історичними традиціями слід відзначити: існування сильного громадянського суспільства зі структурними інститутами, розвинену багатопартійність, уставлену законодавчу базу. "Аналіз усіх цих умов, крізь призму української дійсності свідчить про слабкість об‘єктивних засад виборців до організації влади”

Першими та найважливішими політичними технологіями, що визначаться усіма демократично орієнтованими політичними суб‘єктами цивілізації, є сукупність ідей, знань про норми, принципи, способи, засоби проведення демократичних виборів. Вони становлять собою конкретний вираз волі суспільства. Для того, щоб вони були демократичними, електорат повинен мати уявлення про свою роль у виборчому процесі. Механічний процес голосування за кандидатів організовується спеціальною державною структурою. Виборча комісія, комітет, або трибунал призначається урядом для спостереження за ходом виборів.

Існують тисячі специфічних законів, які визначають виборчий процес у демократичних критеріях світу. Проте немає жодної моделі виборчої системи, яка б гарантувала повне й справедливе втілення в життя ідеалів демократії.

"Перед українським законодавством та вченими стоїть завдання продумати хід виборів, котра б виключала як загально визначені демократичні права та свободи громадян традицій й образу мислення виборців в Україні”

24 вересня 1997 року був прийнятий Верховною Радою, а згодом підписаний Президентом України Закон "Про вибори народних депутатів України”. Запроваджені законом України змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої системи, значно активізувало діяльність політичних партій, що з одного боку сприяло процесу  їх об‘єднання у виборчі блоки, а з іншого – створенню нових політичних організацій.