Усі
сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини
можна розділити на три групи:
1.
Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма),
Ірак, Судан, Заїр).
2.
Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще
не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі
країни Східної Європи, ряд
держав
Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).
3.
Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав
громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).
Таке
становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю
за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти,
які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних
суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні
документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не
формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б)
міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав
людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).
Серед
усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і
використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних
Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно
кажучи, континентальні).
Засоби
всесвітнього співтовариства
а)
Міжнародно-правові акти, документи:
Загальна
декларація прав людини (1948 р.);
Міжнародний
пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);
Міжнародний
пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);
Факультативний
протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;
Декларація
соціального прогресу і розвитку (1969 р.);
Декларація
про право на розвиток (1986 р.);
Декларація
і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).
б)
Міжнародні органи:
Комісія
з прав людини Економічної і Соціальної Ради 00Н;
Комітети
00Н з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової
дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;
Центр
з прав людини Відділення 00Н у Женеві;
Верховний
Комісар 00Н з прав людини;
Верховний
Комісар 00Н у справах біженців.
Регіональні
(континентальні) засоби
Європа
а)
Міжнародно-правові акти, документи:
Європейська
конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до
складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради
Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східноєвропейські);
Європейська
соціальна хартія (Турін, 1961 р.);
Заключний
акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35
державами в Гельсінкі у 1975 р.);
Підсумковий
документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989 р.);
Хартія
основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства
(Страсбург, 1989 р.);
Паризька
хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.);
Документи
Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць
НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.). Московської (1991 р.);
Заключний
документ Гельсінської наради держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін»
(1992 р.).
б)
Міжнародні органи:
Європейський
суд з прав людини;
Комісар
Ради Європи з прав людини.
Америка
а)
Міжнародно-правові акти, документи:
Американська
декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських
Держав (ОАД), до складу якої входять понад ЗО держав, у квітні 1948 р.);
Американська
конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи:
Міжамериканська
комісія з прав людини;
Міжамериканський
суд з прав людини.
Африка
а)
Міжнародно-правові акти, документи:
Африканська
хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ),
до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).
б)
Міжнародні органи:
Африканська
комісія з прав людини і народів. Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію
процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що,
безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.
5.
Основні тенденції розвитку прав людини
До
таких тенденцій належать:
-
все ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина
є первинним, головним суб'єктом права;
-
дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як
соціально-історичного явища;
-
розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей;
-
збільшення «каталога» прав людини (як результат зростання їхніх потреб),
якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення
деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві
«достроково», « випереджувально »;
-
зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль
за станом дотримання прав людини.
Внаслідок
того, що після Другої світової війни .права людини поступово переставали бути
лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого
поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед
найважливіших його рис слід відзначити такі:
-
універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість
держав;
-
поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм
внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини;
-
об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав
людини у різних країнах;
-
утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших)
організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;
-
підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав
людини.
Яскравим
проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини,
організована 00Н у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася
під егідою цієї організації 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що
проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли
участь делегації на чолі з міністрами закордонних справ майже 140 держав, у
тому числі й України.
Зазначені
тенденції, гадаємо, повинні враховуватись при загальній оцінці стану
законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при
підготовці відповідних законодавчих пропозицій. У цьому, мабуть, полягає один
із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної
цивілізованої, гуманної правової системи в Україні.