Причини виникнення первісної (архаїчної) держави.

Первісні людські спільності, які формувались спочатку тільки на кровноспоріднених зв'язках (роди), були, безперечно, соціальне однорідними утвореннями: групи людей, що існували всередині спільноти, виділялись виключно за біологічними властивостями (стать, вік, фізичний стан тощо). Тому й органи управління таким суспільством (збори сородичів, старійшина роду та ін.), а також загальні правила поведінки (звичаї, ритуали, тра­диції, табу), які діяли у ньому, виражали інтереси всіх його членів-сородичів.

Та внаслідок повільного, але неминучого, «не­відворотного» розвитку й ускладнення суспільно­го виробництва, а відповідно, і всього суспільного життя, об'єктивно виникають такі соціальне не­обхідні потреби, функції, на реалізації яких почи­нають зосереджуватись лише окремі члени роду, племені. Формуються, отже, хай спочатку і неве­ликі, групи людей, за котрими поступово закріп­ляються ці «ролі», котрі здебільшого вже «спеціа­лізуються» на вирішенні саме загально соціальних справ. До останніх насамперед належать: а) уп­равління — організація, координація діяльності сородичів, соплемінників; б) шаманство — риту­ально-обрядові, релігійні функції; в) військове ке­рівництво — організація захисту від завойовників та ін.

У таких «управлінців», певною мірою вже від­окремлених від «звичайних» членів спільноти, ви­никають, окрім загальносуспільних, ще й спе­цифічні групові інтереси, а отже, спільнота посту­пово стає мірою соціально неоднорідною. І це, як свідчать дані сучасної етнографії, археології, ста­родавньої історії, може відбуватись ще до суспіль­ного розподілу праці (зокрема, на скотарство та землеробство) і до виникнення приватної власності на засоби виробництва (але за наявності надлишко­вого продукту).

Зазначені угруповання утворюють, можна ска­зати, прошарок племінної бюрократії (управ­лінської, військової, релігійної), який здійснює ке­рівництво суспільством вже не тільки у його за­гальних інтересах, але, так чи інакше, й у власних корпоративних інтересах. Остання обставина якраз і становить ту суттєву відмінність, котра відрізняє цю організацію управління від організації публіч­ної влади у соціально однорідному (первіснооднорідному) суспільстві. Тому ця організація має бути відображена спеціальним поняттям, що йому відповідає сьогодні термін «держава».

Отже, якщо не вважати племінну бюрократію соціально-економічним класом у традиційно-марк­систському розумінні цього поняття (ця частина суспільства, вже посідаючи специфічне місце у си­стемі розподілу матеріальних благ, соціальних функцій, «ролей», прав і обов'язків, все ж не від­різняється від інших своїм відношенням до засобів виробництва), можна констатувати наявність до­класової держави — держави племінної бюро­кратії. Вона була, за її соціальною сутністю, ор­ганізацією публічної (політичної) влади доміную­чої верхівки племінного соціально-неоднорідного суспільства. До речі, про архаїчну докласову дер­жаву писали такі вчені як Ф. Енгельс у книзі «Ан-ти-Дюрінг» (1878 р.) та М. С. Грушевський у праці «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921 р.). А якщо вважати племінну бюрократію

соціальним класом, тоді таку організацію треба буде розглядати як класову державу.

З виникненням приватної власності на засоби виробництва, яка поступово зосереджується насам­перед у руках зазначеного прошарку суспільства, а далі, з виникненням класів рабовласників і рабів (у деяких країнах — класів феодалів і кріпосних), соціальна сутність держави змінюється: остання стає організацією політичної влади рабовласників (або ж відразу феодалів).

Чимало таких держав згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність внаслідок воєн чи ін­ших історичних подій.

Причини утворення національної держави

Згодом, коли набирали сили такі нації, що жи­ли компактно на своїй історичній території, та вна­слідок конкретних історичних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав, відносно самостійним чинником утворення нових держав ставало здійснення такими націями (народами) їх права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник може набувати ви­рішального значення і вести до формування націо­нальних держав. Згадані держави утворювалися в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань (за останнім варіантом відбувається нині утвердження незалежності дер­жави Україна).

Втім, і «національні» держави завжди виника­ють у суспільстві, яке є соціально неоднорідним.

Зовнішніми (формальними) реквізитами націо­нальної приналежності держави мають бути, як правило, певні історично зумовлені її офіційні сим­воли: прапор, герб, гімн.

Ознаки, котрі відрізняють державу від інших організацій у соціальне неоднорідному суспільстві:

- у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій — багато;

- тільки держава виступає офіційним представ­ником усього суспільства; всі ж інші організації репрезентують лише його частину;

- тільки держава може вирішувати загально­суспільні справи — інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

- держава має у розпорядженні для виконання своїх завдань та функцій специфічний апарат, який володіє владними повноваженнями і має матеріаль­ні засоби для реалізації цих повноважень;

- тільки держава може встановлювати загаль­нообов'язкові для всього населення правила по­ведінки — юридичні норми (право як спеціально-соціальне, юридичне явище);

- тільки державна влада характеризується су­веренітетом. Його ознаки:

- верховенство влади; повнота влади; самостій­ність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у даній країні, так і за її межами.

Аналізувати співвідношення національних (етнічних) та соціальних коренів, аспектів будь-якої держави можна, виходячи з таких загальних положень:

1. Майже в кожній утвореній за новітню історію державі її народ (населення) є етнічно не­однорідним, складається, так чи інакше, з різних національно-культурних спільностей.

2. Кожна з таких етнічних спільностей, як пра­вило, соціально неоднорідна, поділяється на певні класи, стани, прошарки, інші утворення, групи.

3. Не існує частин суспільства (класів, верств тощо), які були б етнічно нейтральними, «дистиль­ованими», цілком позбавленими національних вла­стивостей, рис.

Цим об'єктивно й зумовлюється складне перепле­тіння, діалектична взаємообумовленість, взаємоза­лежність соціальних і національних засад у сутності будь-якої держави (зокрема, сучасної України).

У наведених положеннях поняття нації, націо­нальної приналежності використано в його суто етнічному розумінні. Але й у цьому випадку слід за­уважити, що національність (національна належ­ність) людини, групи людей — це об'єктивний ре­зультат передусім (хоча й не тільки) її реальної конкретно-історичної соціалізації; він виявляєть­ся, головним чином, в її соціальне (а не біологічно) обумовлених, тобто «вирощених» певним соціумом (а не генами), властивостях. Саме внаслідок цього, по-перше, для визначення національної приналеж­ності людини або групи людей їхні біологічні, фізіологічні та інші позасоціальні властивості мо­жуть мати лише допоміжне, другорядне, проте аж ніяк не вирішальне значення.

По-друге, навряд чи може існувати єдиний, уні­фікований еталон (універсальний набір, «пакет» показників) приналежності людини до певної на­ції, особливо якщо окремі її частини протягом значного періоду існували у суттєво відмінних со­ціальних умовах. У цьому випадку можна говори­ти про різновиди певної нації (етносу), які є істо­рично рівнозначними, «рівноправними» і не мо­жуть порівнюватися, а тим більше протиставлятись один одному з позицій національної «чистоти».

А по-третє, одна й та сама людина, яка перебу­ває, особливо з дитинства, у багатонаціональному середовищі, оточенні, може в процесі становлення, формування, розвитку своєї особистості засвоювати різні етнокультурні ролі, надбання, здатна ставати носієм декількох (хоча й у різних «дозах») національно-культурних рис, особливостей, пара­метрів, менталітетів. І вона проявляє їх (хоч і не­рівномірно, нерівноцінно) у відповідних етнокуль­турних режимах, ситуаціях, відносинах.

Очевидно, що тоді як осіб без національності, тобто абсолютно позбавлених яких би то не було об'єктивних національних рис, не існує, то особи, які є носіями властивостей кількох націй, досить поширені (у тому числі в Україні).

Проте існує ще й інше розуміння поняття на­ції — у її політичному, державно-громадянському вимірі, деякою мірою «юридизоване», а саме: на­ція — це спільність громадян даної держави. Саме

така позиція знаходить сьогодні все ширше виз­нання й підтримку державного керівництва сучас­ної України.