Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свід­ченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумов­лені етнонаціональними суперечностями.

Практична значущість цієї проблеми спричи­няється, зокрема, й тим, що зараз у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах їх питома вага серед усього населення стано­вить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Ук­раїні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, са­моутвердження багатьох націй, народів діалектич­не сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціо­нальним складом громадян.

Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,

будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації на­лежать; а з іншого — порушення прав людини ча­сто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) мо­же відбуватися саме через її національність...