А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-право­вих актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запус­ку» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене),

б) напрямок темпоральної чинності норма­тивно-правового акта (тобто його дія стосовно фак­тів, які виникли вже після набрання ним чиннос­ті,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «ста­рих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативно-пра­вового акта (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнен­ня» формальної обов'язковості загальної норми по­ведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності норматив­но-правових актів звичайно встановлюються зако­нодавством відповідної держави. Знання цих пра­вил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а) Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пря­ма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього мо­менту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту о (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керу­ватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б) Напрямок темпоральної чинності норма­тивно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворот­ну й переживаючу чинність (дію) нормативно-пра­вового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширю­ється на факти, які: а) виникли після набрання

ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існува­ти, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поши­рюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх ви­никнення, тобто відбувається перегляд, коригуван­ня попередніх рішень щодо таких фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існу­вання) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі норматив­но-правові акти, зворотну і переживаючу — тіль­ки у випадках, спеціально передбачених законодав­ством (оскільки загальний принцип полягає у то­му, що закон зворотної та переживаючої дії немає). Причому характеристики прямої, а іноді й зворот­ної дії стосуються тільки нового нормативно-право­вого акта, а переживаючої дії — лише попередньо­го, «старого» акта.

в) Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності норма­тивно-правового акта — це, так би мовити, тимча­сова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійсню­ється у порядку, що передбачений законодавством. Її слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г) Припинення чинності нормативно-право­вих актів

Чинність нормативно-правових актів припи­няється внаслідок:

- перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

 — перебігу подій (ситуацій, станів), з існуван­ням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

— скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

- прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;

- офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановле­ної законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність норма­тивно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відпо­відних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'яз­ковість юридичних норм, що закріплені в них).

Дане явище залежить насамперед від того, як ро­зуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 ли­стопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і верти­кальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України —- суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

Територією держави, на яку поширюється чин­ність її законів, також вважають територію по­сольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знахо­дяться за межами держави, територію торгових ко­раблів у відкритому морі (океані), а також військо­вих кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись за­кон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федера­цією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх дер­жав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода дер­жав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спо­рів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомо­гу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють та­кі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її тери­торії (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральни­ми органами держави, то останні — як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом суб'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єк­тів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативно-право­вих актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх параметрами — чинністю у часі та чинністю у про­сторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебува­ти на якійсь території (де поширюється або ж не по­ширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-право­вого акта за колом суб'єктів не ототожнюється з двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодав­ства держави поширюється на всіх осіб, що пере­бувають на її території. Це випливає з суверен­ності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, державою, су­дом незалежно від їхніх соціальних рис, що найбільше відповідає концепції прав людини.

Проте із згаданого принципу є винятки: наприклад, законодавство України про кримінальну та ад­міністративну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та уря­дів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, поз­бавлені окремих прав (скажімо, займати певні поса­ди — судді, капітана пароплава та ін., обирати й бу­ти обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не не­суть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійс­ну військову службу). Такі винятки встановлені, зо­крема, у Законі України «Про правовий статус іно­земців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4 ст. 8, ст. 23, 34).

Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають за кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам гро­мадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільностей.